и послал его в ...
Глупов.net
Салтыков (Щедрин)

Светлое будущее / Федір МЛИНЧЕНКО. ПРО СОБАКУ, ЯКИЙ ВКУСИВ РУКУ ГОДУВАЛЬНИКА


18 серпня 2013 року в обласному Луцьку і в селищі міського типу Березнегувате (Миколаївська область) пройшли перегони кандидатів у народні обранці міського рівня для Луцька і обласного для березнегувчан. Кандидати боролися за довіру виборців на високе звання слуг народу, щоб вони вже у якості новоспечених депутатів вірою і правдою змогли дбати про покращення життя-буття лучан і мешканців Миколаївщини.
 І вчергове "Всьо пропало" 
У Березнегуватому переміг кандидат від Партії регіонів. Очікувано. Точніше передбачувано, якщо хоча б краєм ока поспостерігати за публікаціями у ЗМІ про ялові зусилля їхніх політичник "конкурентів", очолюваних Симоненком і турчинівським Яценюком чи яценюківським Турчиновим, або хоча б упівока кинути погляд на тих, хто галасливо імітує, що тягне українське суспільство якимось боком до патріотичної ідеології.
Регіонали у Березнегуватому перемогли. Та ще й без якогось особливого головного болю для чинної партії влади, що її політичні опоненти, якими себе видає опозиція, мають на руках козирні арґументи фальсифікації виборчого процесу.
Бо ті порушення, про які своїх фейсбуківських френдів інформував нардеп так званого верховнорадного опозиційного крила Андрій Павловський, наглядаючи за перебігом виборів у краю корабелів, на макове зерня не варті судової тяганини в сподіванні на оскарження волевияву виборців. Павловський скаржився на "масовий підкуп за владного кандидата" і відмову журналістам набрати фактів для неупередженого висвітлення подій,  спостережених ними в приміщенні виборчої дільниці.
Цікаво, ці злочини задокументовано?
Отож перемога в Березнегуватому переконлива: Геннадій Ніколаєнко набрав майже 61 відсоток від кількості громадян, які, нехтуючи конституційним правом на відпочинок недільного дня, подалися на виборчу дільницю, щоб пересадити Ніколаєнка з крісла першого заступника голови Миколаївської облдержадміністрації в обласне депутатське крісло. А там, плещуть язиками, новообраний слуга народу невдовзі грітиме сідницями крісло голови облради.
Він, Ніколаєнко, "зловивши" 2342 "пташки" навпроти свого прізвища у виборчих бюлетенях, залишив далеко позаду комуніста Сергія Буцана, за якого проголосувало 668 прибічників Петра Симоненка, і на чотири кроки випередив у забігові за обласне депутатство кандидата від "Батьківщини" Миколу Ляшука, якого в облраді намріялися бачити аж 594 виборці.
Можливо, якби на виборчу дільницю прийшло не 45% виборців, а хоча б на десять, двадцять відсоткив більше, то й результат був би дещо інший.
Проте, зазначу, хай то буде виключно формалізований здобуток регіонала з Миколаївщини завдяки адміністративному тискові (як свідчення системності в командній роботі, а не показушна голослівна відданість лучан перед столичними високопосадовими однопартійцями). Чи хай та пермога провладного кандидата буде лиш хворобливо фантазійним виплодом уяви опозиціонерів, що з їхнім висуванцем було там знову щось не "Так!" не з особистої їх недотямкуватості та недолугості, а виключно з вини провладних чиновників у фальсикуванні результатів. Чи хай там буде будь-яке інше найсміливіше пояснення перемоги одних і програшу інших.
Але переможців, відомо, не судять.
Тим більше, коли перемога віце-губернатору дісталася на всіх 15 виборчих дільницях 7-о виборчого округу, де з 8 675 виборців прийшло 3 850 громадян, а заледве не ворожа позиція між обласними керівниками "Фронту змін" і "Батьківщина, помножена ще й незгодою "Свободи" про узгодженого кандидата, призвело вчергове до сумнозвісного "Всьо пропало!"
 Холостий постріл Сємьонича
Інша, а точніше - геть протилежна для регіоналів ситуація з Луцьком. Бо ляпасно ганебний, порівняно з результатами на Миколаївщині, програш - якщо й не Сталінград для їхньої популярності в особі пенсійно генеральствуючого кандидата в депутати міськради Аркадія Семеновича Яворського, то стовідсотково - осічка, спровокована самовпевненістю, або, що значно прикріше для партійної карьєри, як способу захисту свого бізнесу, показушний холостий постріл. І не більше. Тобто безпорадність в аналізі ситуації, безтолковість в її моделюванні і провальність у її втіленні.
Більшовики з "Аврори", відомо, пальнули по Зимовому теж холостим набоєм. Бо то був сигнал п'яній матросні дертися на ворота палацу.
А що з метою генерал-лейтенаствуючої вікторії-побєди коїлося згідно з наступальними планамив Луцьку?
Ну, традиційно авральним методом заасфальтували коштом з міського бюджету виямки, паралелячи ті роботи зі з'явою на міських вулицях біг-фейсів на білбордах почесного у пенсійному віці генерала, вбраного в однострій, від якого (навіть надихавшись чадним газом чи ковтнувши натщесерце ґранчак перваку) не нанюхаєш бойового пороху. І що?
Що з того, що партійна "таможня" луцьких регіоналів, наступаючи на київські граблі невдалого прикладу асфальтування перед виборами, дала "Добро!" висуванцю, який аж ніяк не асоціюється з образом справжнього чоловіка в ролі митника Верещагіна, зіграного Павлом Луспекаєвим у "Білому сонці пустелі".
Чого керівники виборчого штабу і очільник Волинської обласної організації ПР Олександр Башкаленко домоглися?
Мало, що опозиція розвінчала удавану благодійність генерала та "опустила" міське чиновництво в очах лучан просто батьківською турботою про провладного кандидата, так ще й лучани у фейсбуківській спільноті висміяли генерала, який буцім ті ями на дорогах асфальтував, щоб білий кінь, на якому себе вже бачив у сесійній залі міськради, не спіткнувся у переможній ході за депутатським мандатом. Але, бач, спіткнувся Болівар, не винісши на луцький депутатський Олімп не те що двох, а навіть одного почесного прикордонника Волинського загону.
Бо генерал-лейтенант виявився геть далеким не тільки від улюбленого кіношного образу непідкупного митника, а й не схожим на крутого але справедливого "батю" Луцького загону прикордонного контролю, в якому колись командно полковничав, щоб численні теперішні його воїни купно з його не менш численними відставниками дружно кинулися на виборчу дільницю з думкою "За Родіну! За С..." Тобто "За Сємьонича!"
Проте масового голосувального героїзму за депутатський добробут пенсійного генерал-лейтенанта не сталося. Бо за перемогу Сємьонича тримали в руках бюлетені, як ото Прапор перемоги над Рейхстагом українці Петро Щербина й Олекса Берест, аж 328 виборців.
Неймовірний успіх регіонально протекційного генерала! Грандіозний! Особливо після слів, проголошених 20 липня 2013 року на ХІІ конференції Луцької міської організації Партії регіонів її головою Іваном Смоленгом: "Я впевнений, що це безпрограшний вибір... Впевнений, що люди підтримають його".
Я, розумієте, не брав участі ні в тій ХІІ-й чи в якійсь іншій конференції луцьких регіоналів. Але хочу попередити, що "Google пам'ятає все", щоб хтось міг чемно попросити адміністратора офіційного сайту луцького міського осередку Партії регіонів редагувати або вилучити самовпевненість Івана Смоленга, аби звинуватити мене у наклепі.
Хоча все може бути. Бо, переконаний, у луцьких функціонерів ПР клепки в голові стільки ж, як у комуністів чи опозиціонерів з Миколаївщини.
Адже миколаївські палкі українські лєнінці, схиляючи симпатії на свій бік, обдаровували електорат, вимагаючи розписку, овочами й кавунами в краю, де ними здивуєш люд так само, як і кабачковою ікрою, названою у відомій кінокомедії "заморською".
Дещо конструктивніше у благородній справі завоювання політичних симпатій підійшли кандидати від "Батьківщини", страхаючи виборців села Веселе, які тримають на господарстві корову чи кізоньку, що їхні годувальниці, якщо опозиціонер програє, виздихають голодною смертю, бо опозиціонер не дозволить їм накосити на зиму сіно на своїх, батьківщинівських, угіддях.
І чи то кавунів роздали замало, чи то корів і кіз у Веселому не так багато виявилося для перемоги, але комуністи і опозиціонери Миколаївщини з їхніми фруктами та сіном, як і луцькі регіонали з їхнім неперевершеним ноу хау асфальтування ям на дорогах, пролетіли над перемогою, як ота фанера над обласним волинським асфальтом.
Адже другі та треті місця у вибочих перегонах за депутатство не настільки почесні, як, приміром, ті ж місця на пьєдестально переможній тумбі майбутньої Олімпіади в Сочі чи навіть на якихось змаганнях учнів початкової школи не тільки у якомусь там селищі міського типу Березнегувате, а й навіть ув обласному Луцьку.
Третє місце у перегонах за депутатство - сумнівний здобуток, щоб у пам'ять за ту потішну перемогу засяяла гордою партрегіональною бронзою на нагородному генеральському іконостасі медалька "За побєду над..." або вилискував партрегіональними кольорами значок "За успєхі в..." на лацкані піджаків Бориса Клімчука і Володимира Войтовича - луцьких голів облдержадміністрації та облради.
Проте це лише зовнішній вияв причин невдачі від холостих пострілів із окопів двох політичних сил на півдні України і луцько-аврорного пропагандистьского салюту з регіонального шанцю відставного генерала в Луцьку.
Є, міркую, і піджернельні витоки генерал-лейтенантської поразки...
 "І мнє тоже будєт хорошо"
Мій сусід по будинку, кинувши почесну але безгрошівну службу молодшого офіцера української армії, заробляє, працюючи особистим водієм у людини, яка, за словами сусіда, має все.
Якось, перед останніми виборами депутатів Верховної Ради, ми, здибавшись на прибудинковому подвір"ї, розговорилися з ним про наші політичні симпатії.
Сусід запитав, на кому в бюлетневому "квадратику" поставлю "хрест".
Я, розсміявшись з дотепної метафори, сказав, що всі "квадратики" проігнорую, бо давно поставив "хрест" своєї довіри на заробітчанських проектах, названих чомусь партіями. А ось "пташку", щоб злетіла, розправивши широкі крила, жирно вималюю, проголосувавши за кандидатів Ліберальної партії України.
Мені, коли ознайомив сусіда із засадчими принципами ідеології українських лібералів, викладених у програмних документах на офіційному сайті партії, не довелося надалі переконувати його голосувати за кандидатів, котрі, опинившись під верховнорадним куполом сесійної зали, законодавче втілювали б приземлено досяжну ідеологію, економічно й гуманітарно спрямовану на перемогу всеохопного гасла українських лібералів: "Людина - понад усе!"
Мій сусід (без моєї спонуки запитанням: "Згоден?") сказав, що він голосував би за прибічників цієї іделогії втрируч. Тобто: він, дружина і старший син. Але...
Але все ж голосуватиме за майбутніх депутатів від Партї регіонів, бо його роботодавець і є її партійцем.
Адже, якщо добре буде роботодавцеві, який йому щомісячно виплачує сльозливо мінімальну зарплу, кількаразово збільшуючи її конвертними чайовими, то добре, як сказав сусід, буде і йому особисто тому, що добре буде і його старшому синові, за вищу освіту для якого не сиплеться манна з неба; буде окей і дружині, яка не сидітиме на неоплачуваному лікарняному з молодшим синочком тільки тому, що погана тьотя у дитсадочку зумисне переохолодить дитину, якщо в татовому  гаманці нема грошей на подарунок тій поганій тьоті до дня її (перед наступним словом сусід із притиском промовив непоштиве слово про жіноцтво) уродин. Дня народження.
Сусід спілкувався зі мною російською. Та, бач, погана дитсадкова тьотя мабуть його настільки допекла надмірністю її уваги до дня, в який дякують мамі і тату за цю дату, що замість слів "дєнь рождєнія" він акцентовано вкрапив непоширене навіть серед українських мовців слово "уродин", як натяк на відомий рядочок із пісні Юрія Шевчука "Єду я на Родіну, пусть крічат уродіна, а она нам нравітся!"
Сусід, перерахувавши ті всі причини, які змушують його голосувати за партію, до якої належить і його роботодавець, він арґументував особисту політичну позицію дохідливим висновком, що, якщо буде все добре у регіонала, то "І мнє тоже будєт хорошо".
І що тут його скажеш? І чим заперечиш батьківській логіці годувальника сім'ї, котрий політичний вибір у ситуації, що для нього склалася, пояснив ще й тим, що тільки недоумкуватий від народження чи погано вишколений пес вкусить руку, з якої годується.
Я, поцікавившись скільки людей на ту "руку" працює, подумки відзначив: - Якщо всі вони, ті люди (та ще й три крат сумарно помножені на кількість ротів у кожній сім'ї), проголосують за регіонала, то у випадку його перемоги стовідсотково ґарантуватимуть собі особисту стабільність статус кво - "І мнє тоже будєт хорошо".
Так воно і сталося. Регіонал переміг, щоб мій сусід упевнено (аж до 2015 року) не відволікався, везучи тіло свого роботодавця, перестрахом, що старшого сина виключать з вишу за непроплату його потягу до опанування секретів політології, а молодший син не відволікатиме маму від роботи тим, що на неоплачуваному лікарняняному доглядатиме за дитиною, зумисне застудженою вихователькою з дитсадочка.
Історію з моїм сусідом навів за приклад не з тим, щоб дискувати про споживацькі настрої певної частини громадян України, дорікаючи їм незнанням і небажанням усвідомлено бігти до скриньки на виборчій дільниці, тримаючи в руці бюлетень, як прапор перемоги за те чи інше гасло тієї чи іншої партії. Не про те мова. Геть зовсім не про те... А про генеральське фіаско в Луцьку. Бо ті невтішні три сотні "за" із куцим "хвостиком" аж на 28 голосів, якщо їх порівняти з кількатисячною армією луцького чиновництва, вельми показові, щоб дійти висновку про всепануючий демократизм (тобто буде, як буде) очільників периферійних регіоналів або про їхнє невміння чи й небажання мобілізувати всі сили на перемогу свого партійця. Але ж руку годувальника, повторюся, хапає іклами тільки недоумкуватий від природи чи погано вишколений пес. Чи не так?
 Переможці і не переможені
Луцькому генералу, який у перегонах в депутати посів третє місце, дорогу до фінальної перемоги перебігли двічі: в особі Ігора Поліщука і в особі Василя Токарського. Соціаліст Ігор Поліщук набрав 932 голоси, а Василь Токарський, взявши участь у виборах від Ліберальної партії України, - 537.
Цікаво, що на виборчій дільниці № 25 генерала навіть обійшов, посунувши аж на ІV місце, погоджений кандидат від "Батьківщини", "Своди" та "Удару" Дмитро Дубняк (90 голосів проти 83-х у Яворського).
Проте цей успіх опозиціонера, якщо нагадати, що в жовтні 2012 року за представників згаданих трьох партій проголосувало 82 відсотки лучан, свідчить про тривожні нотки для опозиціонерів, як наслідок невдоволення роботою їхніх депутатів.
Перемога ж Ігоря Поліщука гірчить неприємністю, обнародуваною місцевими журналістами.
Виявляється, кандидат у депутати від Соціалістичної партії України, обіймаючи посаду юристконсульта в благодійному фонді імені чинного депутата Верховної Ради України Ігора Палиці "Новий Луцьк", власноруч роздавав виборцям так звані соціальні картки від громадської приймальні згаданого нардепа ВР. Тобто не погребував...
Як би ото, міркую, толерантніше висловитися про електоральну продажність, яку подачками ніжно викохують кандидати в слуги жебрацького народу, щоб не дати підстав у звинуваченні про наклеп  на масштабну скупку голосів виборців напередодні так званого вільного волевияву?
схиляти симпатії виборців на свій бік карикатурним методом Льоні Космоса про турботу бабушєк.
Бо тими соціальними картками шановний штатний добродійник з благодійного фонду власноруч обдаровував громадян, за інформацією луцьких ЗМІ, у понеділок, 12 серпня 2013 року, та ще й мабуть чемно натякаючи щасливим власникам віртуально стогривневих карток про те, що аж тільки після недільного 18 серпня (дня виборів, нагадаю, на 10 окрузі) можна буде набрати продуктів у мережі гуртівень "ПАККО", матеріалізуючи "сотку", як умовну грошову одиницю під однойменно умовною назвою благодійного фонду імені депутата ВР Ігоря Палиці "Новий Луцьк".
Гарна і, головне, оптимістична назва у цього фонду. Але, як бачимо, нічого нового нема ні під Місяцем, ні у гречаній агітації. Хіба що, лучанам, які обміняли свої голоси на можливість навідатися у гуртівні "ПАККО", пофортунило дещо більше від селян з Веселого, котрим геть не весело, якщо кандидат у депутати від "Батьківщини" не зрадить своїй обіцянці лишити кізоньок та корів без сіна на зиму.
І насамкінець.
Василь Токарський, ідучи на вибори від Ліберальної партії України, не принижував виборців пайковим їдлом, довівши, що суспільна мораль якщо дещо й хвора, то не смертельно.
Друге місце, яке кандидат від лібералів посів у перегонах за міське депутатство, свідчить про популярність ідей, на втілення яких націлені українські ліберали, і про підтримку певної частини наших громадян суто української ідеології лібералізму, яка не ділить Україну на східняків чи "западенців", відстоює сімейні цінності, людинолюбчу мораль, пропонуючи економічну модель добробуту для кожного члена суспільства, в якому не було б як жебраків, так і оліґархів.
Петро Циганко, голова Ліберальної партії України, аналізуючи хід луцьких виборів і їх наслідки для майбутньої партійної роботи, наголосив на оптимістичній думці, що ліберали цього разу не програли, а просто ще не виграли. Тому успіх, якщо позитивний досвід Василя Токарського, розвивати і поширювати щоденною партійною роботою, не забариться.
Dodik 26 Сентября 2013 21:22
ЕБУдущие Климчука точно подметили. Выгонят. Генерал опустил.

Имя
Будь ласка введіть Ім'я
Сообщение
Сообщения не должны содержать ссылки на сайты
Проверочный код
Будь ласка введіть код
© 2009-2017 Глупов.net Все права защищены
Designed KinoPost. Разработка сайта: VIS-A-VIS