и послал его в ...
Глупов.net
Салтыков (Щедрин)

Глупов.tak / Федір МЛИНЧЕНКО. ТАЛАНТ ЯК ЕРЕКЦІЯ


Талант як ерекція ¹...

 

(Передмова до планованого видання „Спокуси” у книжці

„Зворотний напрям снів”, Київ, 1994)

 

 

¹ Erektio (лат.) – випрямлення; сексуальне збудження у мужчин.

 

 

Визначаючи "Спокусу" словосполученням "містерія самíтника", найменше переймався передбачуваною безпорадністю режисера-постановника інсценізувати твір, запросивши на роль тільки одного актора. Бо настільки виснажився, коли протягом двох невсипних діб з цигарками та кавою був сам-на-сам зі своїми думками, безмежну кількість разів висповідуючись аж у семи (за кількістю персонажів) іпостасях, що думка, аби на сцені один актор перелицедіяв одночасно їх усіх, видалася не такою вже й нахабною...

 

Моя особиста подяка, що сей твір "очорнилився" на папері, Андрієві Толчанову, котрий 1992 року сказав: "Давай напишемо щось путнє".

 

"Про що?" - запитав я. "А про що заманеться!" - відказав Толчанов, натякнувши на "Співомовки" Степана Руданського.

 

Хто ще не забув той 1992-й рік, не здивується, що офіційні радянсько-українські "Співомовки" Руданського, видані тритомником 1972 року, мене не заінтригували, бо були ще й "самвидавівські" поезії поета, назви яких не потребують пояснень ("Кацап з гребінцями", "Малчі", "Ґадкіє слова", "Кацапова сповідь", "Пан Чехович"). Моя творча фантазія інерційно націлювалися на антимосковщину як усвідóмлену антирадянщину.

 

Проте робота не клеїлася. Не тому, що Толчанов не вживав мітингових нео-„патріотизмів”: нарід, прапір чи вúшкріб (аборт); не тому, що „відродженими” неологізмами остерігався образити російськомовного по-київськи, а не орловскаґо чи масковскаво поета (на той час Толчанов видав поетичну книжку, надруковану в колишній столиці СРСР). Не тому...

 

Було бажання ("Давай напишемо!"), але не було стрижня ("Про що?") Тобто найголовнішого - "Для чого?"

 

Крилатий вислів Міхаіла Ґорбачьова "Процесс пошёл" - найпромовистіша відповідь, чому не вдавалося осідлати Пегаса: крім розмов ("Це буде геніальна опера), нічого не робилося. Зрозуміло, з мого боку. Бо...

 

Суспільно-політична "пєрєстройка" вихолостила, як гаремного євнуха, творчу інтеліґенцію, позбавивши її могутнього творчого чинника - підрадянської цензури, яка змушувала метафоризуватися в інакомисліє побутового десидентства.

 

Згадаймо, приміром, "Собор" Олеся Гончара чи "Меч Арея" Івана Білика.

 

А тут оcя пєрєстройка! Здавалося, пиши про що хочеш, інакомислюй та метафоризуйся. Ось воно творче щастя: мистецтво задля мистецтва. Бери його!

 

Але сотні "ґеніїв", ображених на радянську владу за ідеологічний непрóдих, трансформували обрáзу особистої творчої безпорадності на "пєрєстройку" Ґорбачьова, що вона позбавила їх насолоди нарікати на утиски цензури (тому, мовляв, не друкувалися, не писали музику, не знімали фільми).

 

Свобода знищила оплачуване ґрафоманство членів (але не умів) усіляких творчих спілок, відібравши у невизнаних "ґеніїв" самовúправдання творчо-імпотентної безпорадності. Адже... Талант як ерекція. Якщо є – не приховаєш, якщо нема – не спровокуєш...

 

Я теж (оп’янений творчою свободою, як риба киснем на піску) аж розгубився, почувши від Толчанова "А про що заманеться!" Бо... Хоча вже й були перші віршовані рядки, у яких, запозичені з Руданського, óбрази Святої П’ятниці та Неділі вели мене нáосліп у щось невідоме, проте ні вже згадані вірші Руданського, ні його "Убитий жид" з "Жидом на чатах", ні "Розіп’ятий жид" із "Трьома жидами" не могли мене відволікти від декларативності думки якомога дошкýльніше зачепити кремлівську Москву, яка і досі (принаймні для мене) асоціюється з ідіотичною ідеєю комунізму, а російська мова (не Іосіфа Бродского, не Лєоніда Анрєєва, не Єсєніна чи Льва Толстого і навіть не "буревісного" Ґорького) врівноважується з ідеологічними засобами ҐУЛАҐівсько-примусового навéрнення у те ана(кому?)ністично-кабінетне віровчення про безгрошівний труд, який ощасливить людство.

 

Ось томý журналістську роботу, яку в ті часи виконував щоденно, працюючи кореспондентом в команді "РУХ-прес" на інформування "Голосу Америки", душа і розум підсвідомо противилися вбрати у поетичний óдіж великого поетичного твору. Бо антикомунізм настільки далекий від поезії, наскільки комунізм їй ворожий.

 

Отож, опинився на перехресті поетичної безпорадності... Та сталося!

 

Важко пояснити, як саме. Але знаю напевно, що протягом двох діб (+ кава, + сигарети) не я належав собі, а щось (Хтось?) верховодило мною. Хоча формальними ознаками сього прозріння стали: Перше послання Святого апостола Павла до коринтян та Шевченкові рядки "Ну що б, здавалося, слова..."

 

Третім чинником поетичного прозріння стався вірш Степана Руданського "Вовкú", у всіх совкових виданнях якого (крім згаданого) слово "жúдку" вилучалося, а підставлялося "хлопче" ("Що ти, хлопче, так збілів?") Робилося се, переконаний (і, як виняток, одностайний у сім випадку з радянською цензурою), правильно, бо вірш призначався дитячій аудиторії, яку не обходять проблеми дорослих.

 

Ся обставина (згадаю далеко не повний, бо перелік зайняв би наступну сторінку, список прізвищ однокласників та вчителів моєї рідної київської школи № 49: Левінзон, Флейдер, Фліт, Яків Соломонович, Анна Абрамівна, Клара Семенівна, Роза Ушерівна, Леонід Ісаакович, Фаїна Романівна... і "російських" Беньковських, Цибаровських, Дрізо, Пєстрових, "грецьких" Кіріазі), отож ся обставина у мене як у представника титульної нації викликáла спрóтив "цнотливому" радянському цензуруванню, яке самовияв, самодостатність національної культури меншин підлаштовувало під русифікаторську доктрину "общності совєтскіх людєй" (одна з однокласниць, десь у 4-5 класі, підтерла в Класному журналі "євр." на "рос.").

 

Так викристалізувався образ Юдки, що у моєму поетичному "я" оґранив алмаз пропозиції Андрія Толчанова "Давай напишемо!" у діамант ідеї заперечення про існування й живучість (деким сьогодні за "бабло" постійно підживлюваного) переконання, що ксенофобія – молекулярна складова у краплині української крові, а не безсоромне заробітчанство на спекуляції роздмухування проблем, пов’язаних з побутовим антисемітизмом.

 

Юдка, як охóпний образ сієї проблеми, метафоризувався через слово "жид" у стрижень ідеї, яким була, є і залишатиметься рідна мова будь-якого народу.

Та й перша назва твору була "Оберіг". І тільки з часом, коли мітингувальна Україна зацькувала багатотисячним зойком "Ганьба!" своє комуністичне минуле, щоб "Ум, чєсть і совєсть епохі" почала майоріти не червоними прапорами, а жовто-блакитними стягами (кажу про Л. Кравчука), виникла назва "Спокуса", як лакмусовий папірець Спокусника, героя сього твору, у його запитанні: "Се мною Бог перевіря: з лайна людина, а чи з криці?" Тобто, залюблений в "Иуду из Кариота" Леоніда Андрєєва, розвинув його ідею словами: "У Божім колесі – я спиці."

 

Не виправдовую, як фізичну дію, гетсиманський поцілунок, але (як пароль зради, відповіддю у якій засовістилася смерть Іуди-повішальника) шанобливо ставлюся до його послідовності. Адже совість є у всіх. Навіть у зрадників. Інша річ, не у всіх вона доростає до гризóти самопокарання...

 

На вимогу Толчанова, котрий зголосився писати музику, дописав для окремих персонажів як сольні партії "Сповіді", бо рок-опера вимагає арій.

 

І серпень місяць 92-го року, поставивши останню крапку літа, завершив ще й мою роботу.

 

Щиро вдячний Григорію Мельському й Арнольду Святогорову за їхнє намагання здійснити постановку "Спокуси" в Єврейському театрі Мазалтова – моральна підтримка з їхнього боку для мене багато важила.

 

Сердечно вдячний Олегові Скрипці, лідеру гурту "В.В.", що теж намагався інсценізувати "Спокусу", режисуючи її для свого Театру експерименту.

 

Особлива подяка Галині Коньковій, котра, пишучи лібретто, підказала час і місце з’яви у виставі Юдки, внíсши суттєві додáнки з моїх поезій, суголосних з ідеєю терпимості й любові.

 

Але найбільша подяка спільникові, котрий прохопився: "Давай напишемо!"

 

 

Федір МЛИНЧЕНКО,

світлина Олега ФЕДОНЮКА.

 

 

© Опублікування чи цитування сього матеріалу дозволено тільки з посиланням на Глупов.net, а для Інтернет-видань - з гіперпосиланням на сайт http://Glupov.net

 

   
Валерій Сердюк 21 Августа 2009 16:02
А мені згадався вірш про попа у С.Руданського (як турок на Москву ходив). А де можна дістати ті сороміцькі вірші класика дожовтневої української літератури? Якби таке вивісити на \"укр.неті\", ми б запхнули за пояса відвідуваність російськомовних сайтів у декілька разів... Молодь побачила б, що українська література не настільки архаїчна й може зацікавити навіть сучасного тінейджера...

Степан Гортань 14 Августа 2009 18:37
Дивна тенденція визначилася на сайті?! Ви ще Сєню Яця згадайте, щоб єврейська тема набула сучасності. Найупослідженіші! Все життя ображають євреїв, а в Україні вони мохом обросли - не покинуть неньку.

Retro 12 Августа 2009 23:12
Ты прав!

Имя
Будь ласка введіть Ім'я
Сообщение
Сообщения не должны содержать ссылки на сайты
Проверочный код
Будь ласка введіть код
© 2009-2017 Глупов.net Все права защищены
Designed KinoPost. Разработка сайта: VIS-A-VIS