и послал его в ...
Глупов.net
Салтыков (Щедрин)

Глупов.tak / Н. Є. Салтиков-Щєдрін. МИНУВШИНА ОДНОГО МІСТА


© Переклад з російської Федора Млинченка

Увага! Виключно для ознайомлення - передрук заборонено.

 

 

МИНУВШИНА ОДНОГО МІСТА

 

За автентичними документами

випублікував Н. Є. Салтиков (Щєдрін)

 

ВІД ПУБЛІКАЧА

 

Давно вже визрівав у мене намір скомпонувати минувшину певного міста (або краю) в порогах новітнього часовóго відтúнку, втім різношерсті обставини відволікали мене від втілення сих намірів на папері. Здебільше ж уперешкоджував зáбрак матеріалу, хоча б у дещиці достовірному чи цілком вірному, або ж такому, що скидається на правду. Нині, порпаючись у ґлуповському міському архіві, випадково натрапив на вельми пухку течку зшитків, іменованих загальною назвою "Ґлуповського Літописця", й, ознайомившись з їхнім змістом, дотямив, що вони можуть неабияк підставити плече у моєму намірі доскочити мети. Змістове наповнення "Літописця" відверто рутинне; все воно (за винятком окремішніх думок) ґрунтується на переповідках життєпису градоначальників, котрі майже протягом століття володіли планидою міста Ґлупов, та описові неперевершених їхніх діянь, як от: швидкодухість поштових, енергетика немилосердя до недоплатників, ходіння на простолюдинів війною, мощення й знищення бруківки, обкладення даниною відкупників. Але навіть сей убогий фактаж надає можливість уловити фізію міста й спостерегти, як в його історії віддзеркалювалися різноманітні зміни, що водночас відбувалися на вищих владних орбітах. Так, приміром, градоначальники, котрі були за Бірона, вирізняються настирливим виявом безглуздя, градоначальники часів Потьомкіна – розпорядливістю, а градоначальники за Разумовского – байстрючим родоводом і рицарською відвагою. Всі вони батожать простолюдинів, але перші нагаюють абсолютно, їх наступники пояснюють причини, з яких виґулькує порядкування на догоду вимогам цивілізації, а треті виявляють бажання, щоб люди поклалися на їхню відвагу. Отакенна картатість у діяннях градоначальників, беззаперечно, не могла не вплинути на всерцевину життя простóлюду; перший приклад демонструє позасвідомий переляк, другий – перестраховисько особистої значущості у ньому, а в третьому – возвишення до дрожу втіленої довіри. Навіть завзяте гасання на поштових – і воно рокóвано зобов’язувалося виявляти частковий вплив, зміцнюючи дух простóлюду примірами конячої бадьорости та невтомливости.

Літопис провáджувано спадкоємно чотирьома городськими архіваріусами й охоплює період часу з 1731 по 1825 рік. Живовидячки, що якраз у сей рік навіть для архіваріусів літературна діяльність зробилася неможливою. На взір "Літописець" схожий на найсправжнісінький, тобто такий, що не дає підстав ні на хвилину засумніватися ув автентичності; аркуші ж його такі жовті й перемережані каракулями, так само поточені мишáми й загиджені мухами, як і необрізані сторінки будь-якої пам’ятки поґодінского схóвку рукóписів і стародруків. Аж відчувається, як сидів над ними який-небудь архівний Пімєн, освічуючи свою працю тремким язичком лойової свічки й усіляко борóнячи його від неминущої допитливості дд. Шубінского, Мордовцева та Мєльнікова. Літопису передує особливий звід, чи "опис", складений, очевидьки, останнім літописцем; а ще, як посвідка випрáвдувальних документів, до нього залучено кілька дитячих зшитків, в яких містяться оригінальні вправи на різні теми адміністративно-теоретичного змісту. Такими є, приміром, розумування: "Про адміністративну всіх градоначальників одногáдливість", "Про миловидну градоначальникову зовнішність", "Про рятівну користь прикоськувань (з мальóванками)", "Розмислення у вибиванні недóплаток", "Перекручена тéча часу" і, аж ось, доволі пухкá дисертація "Про суворощі". Ствердно можна сказати, що сі вправляння завдячують своїм походженням перові різних градоначальників (багато з них навіть підписані) й містять оту дорогоцінну властивість, що, по-перше, дають геть-чисто вірне розуміння про сучасний стан російської орфоґрафії і, по-друге, живописáно подають своїх авторів значно змістовніше, переконливіше й óбразніше, аніж навіть оповідки "Літописця".

Дотично ж взмíсту "Літописця" самого до себе, то він переважно виуявний і в окремих місцях навіть майже неймовірний у нашу просвітницьку годину. Отака, приміром, геть ні з чим не схожа оповідка про градоначальника з музиченькою. В якомусь місці "Літописець" оповідає, як градоначальник літав у воздýшші, в іншому – як інший градоначальник, чиї ноги було стýпнею звернені навзад, трохи чи не втік з меж градоначальства. Видавець не набрався, одначе ж, нахабної сміливості на право приховати сі подробиці; наперекір сьому, він міркує, що можливість подібних фактів у минулому ще з опуклішою зрозумілістю вкаже читачеві на ту безодню, яка відділяє нас від нього. До того ж, видавцем керувала і та думка, що фантастичність оповідок аж ніяк не відсторонює їх від адміністративно-виховного значення, і що необачна пихатість літаючого градоначальника, може навіть і нині прислужитися рятівним застереженням для тих із сучасних адміністраторів, котрі не бажають бути передчасно звільненими від посадових обов’язків.

Та будь-як, у вúдиві застереження зленáмірних балачок, видавець вважає за обов’язок обмовитися, що вся його праця у конкретному випадку полягає тільки у тому, що він виправив важкий і віджилий стиль "Літописця" й не уник від належного нагляду за орфоґрафією, навіть не дмухнувши на сам взміст літопису. З першої хвилини і до останньої видавця не полишав грізний образ Міхаіла Пєтровіча Поґодіна, і вже тільки се може слугувати запорукою, як він, шанобливо колотячись, поставився до свого завдання.

 

ЗВЕРНЕННЯ ДО ЧИТАЧА

Від останнього архіваріуса-літописця *

 

* "Звернення" се наводиться тут рядок у рядок власне словами "Літописця". Видавець попустився пильно наглядати тільки за тим, щоб права літери Ь не були нахабним нахрапом порушені.

 

Що вже давнім еллінам і римлянам дозволялося хвалькувато оспівувати своїх безбожних очільників та оголошувати нащадкам мерзенні їхні діяння для наповчання, чи вже ж ми, християни, від Візантії світло одержавши, проявимо себе наразі менш гідними та вдячними? Невже у будь-якій країні знайдуться і Нерони преславні, й Калігули, шляхетністю осяяні, ** та тільки у себе ми подібних достойників не знáйдемо? Смішно й нерозважливо навіть пóдумки прохопитися про таку нісенітницю, а не те, щоб вищезгадану дурничку вголос проповідувати, як чинять деякі вольнолюбці, котрі тому свої думкú вільними вважають, що вони у них в голові, як ті мухи без прихистку, де-не-де вільно літають.

** Видима річ, що літописець, визначаючи добропорядність сих історичних осіб, не мав і гадки хоча б про посібники, виданих для середніх навчальних закладів. Та аж надмíр дивно, що він не знався навіть на віршах Дєржавіна:

 

Калігуло! твій кінь в сенаті

Міг тільки в золоті блищати:

Порядність вчинки осявá!

– Прим. вид.

 

Не тільки країна, але й город усякий, і навіть перший ліпший хутірець малий, – і той своїх шляхетством сяючих і від начальства настановлених Ахіллів має, і не мати не може. Зиркнú на калюжу, яка трапиться першою, – і в ній знайдеш гада, який хоробрістю своєю всіх інших гадів переважає і затьмарює. Спозирни на дерево – і там вúдивиш окремішній сук великий порівняно з іншими найміцніший, отож, найшляхетніший. Споглянь, зрештою, власну свою персону – і там найперше зустрінеш мáківку, а вже потім не залишиш без уваги пузо, та інші частини. Що ж, поміркуй, шляхетніше: чи твоя маківка, дарма що легенькою начинкою начинкóвана, проте і за тим сим гордо піднесена, чи прагнуче додолу черево, на те тільки й здатне, щоб продукувати… О, воістину легкодумне твоє вільнодумство!

Такі ось були думки, що спонукали мене, покірливого міського архіваріуса (який одержує щомісяця два рублі платні, але попри все те славослíвного), купно з трьома моїми попередниками, безбрехливими словами воспівати хвалу славним отим Неронам, * які не гріховністю та неправдивою еллінською мудрістю, а непоступлúвістю та начальницькою непокірністю преславний наш город Ґлупов найприрóднє прикрасили. Не володіючи даром віршоскладання, ми не зважилися словами балáбонити і, поклавшись на волю Божу, почали викладати думки про достойні діяння недостойною, але властивою нам мовою, уникаючи виключно ницих слів. А втім мислю, що настільки нерозважлива наша витівка вибачиться нам з огляду на ті особливі наміри, які були у нас, коли до них бралися.

 

* Знову та сама прикра помилка. - Вид.

 

Сі наміри – є виображення наступництва градоначальників, у місто Ґлупов від російських зверхників за різних часів призначених. Але, беручи на себе настільки важливу матерію, я, принаймні, не раз себе запитував: чи не внадсилля для мене тягар сей? Багатьох я бачив на своєму віку сих дивакуватих подвижників, багатьох бачили подібних і мої попередники. Усього ж загальною кількістю двадцять два, з’явлених безперервною чередою, величним порядком, один за одним, окрім семиденного згубного безуряддя, яке ледве не засмутило весь город руїною. Дехто з отого гурту, ніби бурхливе полум’я, пролітали від краю до краю, все очищуючи й оновлюючи; інші, протилежно попередникам, ніби дзюркотливий струмок, зрошували луки та пасовиська, а нестримність і руйнівництво віддавали на талáн очільників канцелярії. Та всі, як невгамовні, так і сумирні, залишили по собі подячну пам'ять у серцях співгромадян, адже всі були градоначальниками. Ся зворушлива відповідність настільки містко дивна сама в собі, що завдає літописцеві не крихíтне побоювання. Не знаєш, що внáдмірне славословити: чи владу, обдумливо відважну, чи сей виноград, визначено вдячний?

Але ся наголошена відповідність, з протилежного боку, слугує геть не легковійним, для літописця, полегшенням. Бо власне у чому полягає завдання його? Чи у тому, щоб критикувати й гýдити? – Ні, не в тім. Чи у тім, щоб розумувати? – Ні, й не в сьомý. То де тоді? – А там, вітродумний вільнóдумце, де можу бути виключно виразником окресленої відповідності, щоб її вручити нащадкам слушним повчанням.

У сім вигляді окреслена, мета стає приступною навіть найпокірливішому з покірних, тому що він зображує собою глиняну посудину, в якій стуляється пролита повсюди ряснота славослів’я. І чим крихкіша та посудина, тим гожішою й смачнішою здаватиметься у ній вміщена славослíвна волога. А глиняна посудина про себе скаже: ось і я на що-небудь знадобився, хоч і отримую платню в два рублі мідні на місяць!

Виклавши щось на кшталт дещиці свого вибачення, не можу не приточити, що у рідному нашому гóроді Ґлупов, у якому велелюдно торгують квасом, печінкою і вареними яйцями, є три ріцí й, у відповідність давньому Риму, він на семи пагорбах зведений, на яких в ожеледицю велика кількість возів ламається і стільки ж коней убивається. Тільки та відмінність, що в Римі сяяло нечестя, а у нас – благочесність, Рим хворів на спрóтив, а ми – на покірливість, в Римі вулканили простóлюдини, а у нас – очíльники.

Та ще додам: сей літопис наступництвом уклали чотири архіваріуси: Мішка Тряпічкін, та Мішка Тряпічкін інший, та Мітька Смірномордов, та я, сумирний Павлушка, Маслобойніков син. До тóго ж один володів нами перéстрах, щоб не дісталися наші зошити до рук д. Бартєнєва, та ще й не видрукував він їх у своєму "Архіві". А на сім Богу слава і патяканню моєму кінець.

 

ПРО КОРІННЬ ПОХОДЖЕННЯ ҐЛУПОВЦІВ

 

"Не хочу я, схоже на Костомарова, сіроманцем шастати землею, ні, уподібнившись Соловйову, ледве помітним орлом штýрхати хмари, ні, перевтілившись у Піпіна, розтікатися гáдкою по дереву, та хочу приголубити прелюб'язних у моїх очах ґлуповців, показавши світові їх славетні справи і той смаковитий корінець, від якого знаменитий сей стовбур вигнався й гілками своїми затінив усю землю". *

 

* Увочевидь, літописець наслідує тут "Слово про полк Ігоревий": "Боян бо віщий, якщо хотів кому хвалу скласти, розтікався гáдкою по дереву, сіроманцем по землі, ледве помітним орлом штýурхав хмари". І далі: "О Бояне, соловійку часів старих! Тобі б сей похід зупинити" і т. д. - Вид.

 

Так розпочинає свою опóвідку літописець, а затим, вказавши кілька слів на похвальбу своєї сором’язливості, продовжує.

Був, каже він, у давнину народ, головотесами нарéчений, і жив він далеко на північ, там, де на гадку грецьких та римських істориків і географів існувало Ґіперборейське море. Головотесами ж прозивалися сі люди тому, що було у їхньому звичаї "цюкати" головами об усе, що траплялося на очі. Стіна трапиться – у стіну цюкають; почнуть молитися Богові – у долівку цюкають. Сусідили головотесам безліч незалежних племен, проте тільки найвидатніші з них поіменовані літописцем, а саме: моржоїди, цибулеїди, гущоїди, журавлинники, штукарники, вéрткі боби, жабокрячники, личаківці, чорнопащники, довбники, провалені голови, сліпóз’яви, губоляпи, капловухі, пузовислі, ряпушники, зарогульники, кришильники і рукопхаї. Ні віросповíдання, ні натяку на управління сі племена не знали, підмінюючи се все ворожнечею проміж себе. Укладали союзи, оголошували війни, замирювалися, клялися навзаєм у дружбі й вірності, а траплялося словоблудити, то приточували "хай мені буде соромно", і наперед знали напевно, що "сором очі не виклює". Таким робом навзаєм довели до руїни вони свої землі, обопíльно осоромивши ґвалтом своїх дружин і доньок, водночас пихато хизуючись, що веселого норову та хлібосольні. Та коли впритул відчули, що на останню пампушку обдерли кору з останньої сосни, коли завіялися на ніц жінки й дівчата, що "людський розплідник" годі було рухати далі, то дурноголові схаменулися першими. Втямили, що хтось та й мусить гору взяти, і послали сказати сусідам: будемо один проти іншого гóловами буцкатися, аж поки хтось кого не перебуцкає. "До хитрощів удалися, – каже літописець, – бо знали, що голови у них на в’язах ростуть міцні – ось і висунули офéрту". Й насправді, тільки простакуваті сусіди вловилися на підступництво, як одразу ж дурноголові їх усіх, з Божою поміччю, перебуцкали. Неочікувано поступилися сліпоз’яви й рукопхаї; довше за інших трималися гущоїди, ряпушники й пузовислі. Аби здолати останніх, вимушено схитрували. А саме: в день побоїща, коли обидві сторони стали одна проти одної стіною, дурноголові, невпевнені в успіхові кампанії, внадилися до ворожбитства: спрямували на пузовислих сонечко. Сонечко й так, як належало йому, стояло у небі, засліплюючи пузовислим очі, але дурноголові, щоб сій справі надати чаклунської сили, почали вбік пузовислих опахувати шапкáми: ось, мовляв, які ми, і сонечко купно з нами. Проте пузовислих переляк вхопив не зразу, бо спершу теж розтямкували: повисипали з мішків остюки й заходилися ловити сонечко мішками. Та полонити не полонили, і тільки тоді, переконавшись, що правда на боці дурноголових, перепросили.

Згуртувавши штукарників, гущоїдів та інші племена, дурноголові заходилися облаштовувати внутрішню ситуацію, з неприхованою метою доскочити порядку хоча б у чомусь. Історичний поступ сьогó облаштування літописець не подає у подробицях, а наводить приклади з нього окремими епізодами. Почалося з того, що остюками замісили Волгу, потім телятко на лазню затягли, потім в кошику кашу варили, потім цапа в солоджéному тісті втопили, потім кабанця за бобра викупили, ще й собаку за сіроманця вбили, потім личаки розгубили й по подвір’ях шукали: було постолів шість, а знайшли семеро; потім рака з празниковим дзвоном зустрічали, потім щупака з яєць зігнали, потім комара за сім верств ловити ходили, а комар у пошехонця на носі сидів, потім батька на лиса проміняли, потім млинцями буцегарню конопатили, потім блощицю на ланцюг прикували, потім чортиська в солдати віддавали, потім кілками небо підпирали, а насамкінець, натомившись, заходилися чекати, що з того виґулькне.

Та ніц корисного не з’явилося. Щупак знову всівся на яйця; млинцями, якими буцегарню конопатили, арештанти поласували; кошики, в яких кашу варили, згоріли разом з кашею. А недобросусідство й нарікання наснажилися непереборною міццю: знову заходилися один у одного землі плюндрувати, дружин чужих полонити, молодиць і юнок ґвалтувати. Безладдя, та й годі. Зійшлися ще раз головами буцнутися, але не дійшли у сій справі згоди. Отоді надумали шукати собі князя.

– Він воднóчассі всім забезпечить, – проказував старець Добромисл, – він і солдатиків у нас наплодить, і холодну, якою має вона бути, змурує! Гайда, хлопці!

Прошкували, визираючи, заледве між трьох сосен не заблудивши, але,  дяка випадкові, трапився пошехонець-сліпоз’яв, котрий сі три сосни як свої пальці знав. Він виблукав їх на прочовгану дорогу і привів прямцем на княжий двір.

– Ким є? і з чим нагодúлися? – велемовно запитав князь прибульців.

– Ми дурноголові! Нема на світі народу від нас гіднішого мудрістю та хоробрістю! Ми навіть пузовислих і тих шапками закидали! – вихвалялися дурноголові.

– А що ви ще зробили?

– Та ось комарика за сім верств ловили, - розпочали було дурноголові, аж зненацька полонив їх такий сміх, такий сміх… Поглянули вони один на одного й хворкнули.

– Адже се ти, Пєтра, комара, ось, ходити ловив! – кепкував Івашко.

– Либонь, ти!

– Ні, не я! то ж у тебе він і на носі сидів!

Тоді князь, спостерігши, що вони й тут, у нього перед очима, за розбрат не забули, дуже розпалився й почав навчати їх патерицею.

– Пришелепувáті ви, прителéпкуваті! – сказав він, - не дурноголовими годиться вам, за вчинки ваші, називатися, а ґлýповцями. Не хочу я володіти ґлупаками! а шукайте такого князя, від якого нема дурнішого – і той владарюватиме над вами.

Промовивши се, ще в дещичку повчив патерицею та й відпровадив дурноголових від себе в княжих чеснотах.

Задумалися дурноголові над княжими словами; скільки йшли дорогою, то все міркували.

– За що він нас так спаскудив? – проказували одні, - ми до нього всією душею, а він відіслав нас на пошуки князя пришелепкуватого!

Одночасно виґулькнулися й інші, котрі ніякої обрáзи в словах не прикмітили.

– То й що! – заперечували вони, – нам князь-недоріка, либонь, за кращого буде! Зараз ми йому пампушку в руку: жуй, а нас не зачіпай!

– А таки правда! – погодилася решта.

Припрошкували хлопакú домíв, та наразі домовилися ще раз облаштувати згоду між собою. Півня на линві годували, щоб не втік, дідуха з’їли… Але до пуття було далеко. Міркували-мізкували й подалися на пошуки пришелепкувáтого князя.

Прошкували вони рівною площинóю триріч і три дні, а ніяк вúдибати кудись не спромоглися. Та ось, зрештою, дійшли до болота. Помічають, стоїть край болота чухломець-рукопхай, рукавиці стирчать за підперíзком, а він інших шукає.

– Чи не скажеш, люб’язний рукопхаюшко, де б нам такого князя надибати, що не було б дурнішого за нього в білому світі? – почали благати дурноголові.

– Знаю, є такий, – відказував рукопхай, – осьдéчки прошкуйте болотом, якраз отут.

Кинулися вони купно в болото, і більше половини їх тут перетопилося ("Многі за землю свою подбали", – каже літописець); зрештою вибовталися з мочарів й аж бачать: по той бік болотища, навпроти них, сидить сам князь – та недорíкувато-пришелепкувáтий! Сидить і жує пряники фігурні. Зраділи дурноголові: овва, князь! Ліпшого й бажати нам у нéпотріб!

– Ким є? і з чим нагодúлися? – мовив князь, жуючи пряники.

– Ми дурноголові! нема народу від нас гіднішого мудрістю та хоробрістю! Ми гущоїдів – і тих перемогли! – вихвалялися дурноголові.

– А що ви ще зробили?

– Ми щупачка з яєць зігнали, ми Волгу остюками замісили… – почали ж бо вихвалятися дурноголові, та князь не захотів їх навіть слухати.

– Що вже я недорікуватий, – сказав він, – а ви ще дурніші за мене! Чи ж щупак висиджує яйця? чи ж можна привілля річки замісити остюками? Ні, не дурноголовими вас треба іменувати, а ґлуповцями! Не хочу я володіти ґлупаками! а шукайте такого князя, від якого нема дурнішого – і той владарюватиме над вами.

І, покаравши патерицею, відпустив їх у княжих чеснотах.

Задумалися дурноголові: надурив скýрвий син рукопхай! Пащекував, нема князя недоýмкуватішого – аж зирк, він тямущий! Отже-ж повернулися додому і, як було, почали самі себе порядкувати. У дощ онучі сушили, на сóсну Москву дивитися злазили. І все нема як не було порядку, та й край! Отоді напоумив усіх Пєтра Комар.

– Є у мене, – сказав він, – приятель-друг, на прізвисько базáр-злóдій, якщо ж отакий дурисвіт князя не допне, то мене ви осудіть судом милостивим, рубайте з плечей мою голову безталанну!

І запальність у його словах була такою, що дурноголові погодилися й прикликали базар-злодія. Довго він торгувався з ними, правив за розшýк шість грошíв та півкопійки, дурноголові ж пропонували дві копійки та голі душі на додачу. Врешті, усе-таки, якось дали раду й подалися на пошуки князя.

– Ти нам такого шукай, щоб тямущим не був! – говорили дурноголові базар-злодієві, – навіщо нам мудрий той, чорт йому брат!

І повів їх базар-злодій спочатку все ялинничком і березничком, потім хащами пралісними, потім перéлісочком, та й вивів прямісінько на галявинку, а посеред галявинки отієї князь сидить.

Як тільки зиркнули дурноголові на князя, так і зомліли. Сидить, ось, перед ними князь та розумний-премудрий; з рушнички пострілює та шабелькою млинкує. Що не пýкне з пукáвки, то серце навиліт прострелить, що не змахне шабелькою, то геть з плечей голова. А базар-злодій, зробивши таке капосне діло, стоїть, кендюх погладжує та в бороду всміхається.

– Що ти! розум, либонь, зап’ятúв! хіба сей піде до нас? у сто разів дурніші були – й ті не пішли! – напосілися дурноголові на базар-злодія.

– Було б клопоту! Впораємося! – прохопився базар-злодій, – постривайте, я у чотири очі з ним словом перекинуся.

Помічають дурноголові, що базар-злодій знедолив їх відьмáчим колом, а рачкувати назад уже не наважаться.

– Се, брате, не те, що з "пузовислими" лобами цюкáтися! ні, тут, брате, одвіт піднеси: що за один? якого чину й звання? – белькочуть вони проміж себе.

А базар-злодій тим часом приступився аж до самого князя, скинув перед ним шапчинку соболину і почав йому таємні слова нашіптувати. Довго вони пошепки розмовляли, а про що – не почути. Тільки й почули дурноголові, як базар-злодій казав: "Скубти-шматувати їх, ваша князівська ясновельможність, завсіди вельми вільно".

Аж ось і їхня черга стати перед ясні очі його князівської ясновельможності наспілася.

– Ким є? і з чим нагодилися? – звернувся до них князь.

– Ми дурноголові! нема від нас народу хоробрíшого, – було почали дурноголові, та зненацька знітилися.

– Начувся, добродії дурноголові! – всміхнувся князь ("і вже ж лагідно всміхнувся, ніби сонечко пробилося крізь хмару!" – зауважує літописець), – ще як начувся! І про те знаю, як ви рака празниковим дзвоном зустрічали – доволі знаю! То з якою метою ви до мене прóшкували?

– А прийшли ми до твоєї князівської ясновельможності ось що оголосити: багато ми проміж себе убивств учинили, багато навзаєм наробили розору й нехóроше непотребствувáли, а ніц доладності у нас нема. Ходи та володій нами!

– А кому, поцікавлюся, ви попервах з князів, братів моїх, уже вклонялися?

– А були ми в одного князя телепня, та в іншого недоумкувáтого князя – і вони володарювати нами не забажали!

– Гаразд! Володіти вами бажаю, – сказав князь, – а щоб іти на ваші терени не пíду! Адже живетé ви звичáєм скотськúм: з безпробного золота піночку знімаєте, невісток псуєте! А ось посилаю до вас, та замість себе осьóго базар-злодія: нех він вами вдома править, а я звідсіля і з нього і з вас скубти буду!

Похнюпилися дурноголові й промовили:

– Так!

– І будете платити данину велику, – провадив далі князь, – у кого вівця окотиться, вівцю на мене відпишете, а ярку собі лишай; у кого гріш трапиться, той розлами його начетверо: одну чвертку мені віддай, другу знову мені, третю знову мені, а четверту чвертку лиши собі. Коли ж піду війною – і ви ходіте! А за всім іншим голова вам хай не болить!

– Так! – відказували дурноголові.

– А хто з вас, кому все бáйдуже, будуть помилувані; а інших усіх – скараю на горло.

– Так! – відказували дурноголові.

– А з невміння облаштувати своє життя та з вашої охоти, нерозумники, себе закабáлити, іменуватися вам надалі не дурноголовими, а ґлýповцями.

– Так! – відказували дурноголові.

Потому наказав князь обнести амбасадорів оковитою й одарувати пирогом кожного, та багряною хусткою, й, обклавши даниною великою, відпустив від себе в честі.

Вертали дурноголові домíв та й скрушно зітхали. ''Хапали повітря жадібно, голосно скімлили!" – свідчить літописець. "Ось вона, бач яка, князівська правда!" – промовляли вони. І ще говорили: "Такали ми, такали, та й протакали!" А один з них, взявши гуслі, заспівав:

 

Не вітруй-шуми, ти дібровонько!

Козака не сполошú думу думати,

З чим удосвіта козаченькові

Стать на дóпиті перед очі цáреві…

 

А що далі співалося, то сильніше притискалися похнюплені головотесні голови до грудей. "Були між ними, – повíстує літописець, - дідугани сиві й плакали гірко, котрі солодку волю свою промарнували; були й молоді, котрі тієї волі запізнали на крихту, але й вони скрушно плакали. Наразі всі тільки збагнули, якою такою прекрасною воля є". А коли прозвучали останні рядки з пісні:

 

Я тебе, парубóченьку, обдарóвую

Серед степу дерев’яною хатою,

Що на двох стовпах з поперéчиною… –

 

то всі, порачкувавши, слізно заплакали.

Але драма вже добігла безповоротного кінця. Прийшовши домíв, дурноголові одразу й вишукали місце на болоті та, заклавши на ньому місто, нарекли Ґлуповим, а себе за найменням міста ґлуповцями.

Але ж базар-злодієві ся покірливість не до шмиги. Потребувáв бо заколотів, адже придушенням спрóтиву він сподівався і милість княжу привернути до себе, та ще й нахабарувáти з бунтівників. І заходився дрочити дурноголовців усілякими неправдами, що й, справді, не зволікшись, наклúкалася непокора. Збунтувалися попервах зарогульники, а за тим ковбники. Базар-злодій упритул розстрілював їх з гармат, бахкав безперéстанку й, перепýкавши всіх, уклав мир, тобто у зарогульників смакував палтусиною, у ковбників – ковбиками. І дослужився від князя похвальби гонорової. Та незабаром, одначе, в крадійстві так скочив, що чуткú про його зажерливе крадійство дійшли аж до князя. Зноровлúвився князь гнівно й надіслав непослушливому рабу удавку. Але базар-злодій, як справжній злодій, встругнув викрутаса: завчáсив мить страти тим, що, не вичекавши на зашморг, зарізався огірком.

Наступником базар-злодія нагодúвся "замість князя" одоєвець, не хто інший, як той, котрий "на гріш пісних яєць купив". Та він теж прикмітив, що без непокори підлеглих йому не прожити, і теж почав збиткуватися. Повстали пузовислі, калашники, саламашники – всі виборювали минувшину та права свої. Одоєвець спорядився проти бунтівників, і теж зле почав гарматити, але, так воно має бути, бухкав по горобцях, бо бунтівники не тільки не упокорювалися, а ще й потягли за собою чорнопащих та губоляпів. Почув князь дурноголову стрілянину безголового одоєвця і довго терпів, але врешті терпець увірвався: вийшов на ви проти бунтівників власною персоною і, перебахкавши всіх до ноги, повернувся на своє сміття.

– Посилав я справжнісінького злодія – виявився крадієм, – побивався на сих словах князь, – посилав одоєвця на прізвисько "продай на гріш пісних яєць" – а й той виявився нечестивцем. Кого наразі пошлю?

Довго розмірковував він, кому з двох кандидатів віддати перевагу: чи орловцю – на тій підставі, що "Орел та Крóми –цуплять вдома" чи шуянинові, на тій підставі, що він "у Пітєрє бував, на паркетах там спав, і на слизькому не впав", та, зрештою, уподобав орловця, тому що він належав до давнього роду "Провалених Голів". Та тільки прибув орловець на місце, як повстали збунтуванням дідугани і, замість воєводи, зустріли хлібом-сіллю півня. Поїхав до них орловець, плекаючи намір у Стáріці чечужкою посмакувати, та вздрів, що там "тільки багна нáдмір". Тоді він Стáріцю спалив, а старічанських пань та панянок віддав сам собі на ґлумління. "А князь, прочувши про те, вирвав йому язика".

Опісля князь ще раз здійснив намір послати "крадія простішого", і з сих міркувань обрав калязинця, який "свиню за бобра вторгував", але той виявився ще злостивішим злодієм, порівняно з базар-злодієм та орловцем. Збунтував семендяївців та заозерців і, "винищивши їх, пустив за димом". Тоді князь вирячив очі й вигукнув:

– Нема дурниці гіршої, як дурний розум!

І навідався власною персоною в Ґлупов і загорлав:

– Засічу!

Ото з сьогó слова виджерелюються історичні часи.

 

Поцінування градоначальників,

за різних часів у місто Ґлупов

від вишніх очільників призначених

 

(1731 – 1826)

 

1) Клємєнтій, Амадей Мануйловіч. Вивезений з Італії Біроном, герцогом Курляндським, за мудрóване кухарчувáння локшини; згодом, зопалу підвищений до належного чину, присланий градоначальником. Діставшись Ґлупова, не тільки не закинув локшинну справу, а навіть багатьох заповзято нею зневолював, чим себе гучно прославив. За зраду битий 1734 року батогом і, після видерáння нíздрів, засланий до Березова.

2) Фєрапонтов, Фотій Пєтровіч, бригадир. Колишній голяр уже згадуваного герцога Курляндського. Багаторазово здійснював походи на недоплатників й таким охочим був до видовúщ, що нікому без себе батожити не довіряв. 1738 року, трапившись в ліс, розтерзаний псами.

3) Вєліканов, Іван Матвєєвіч. Обклав на свою користь мешканців Ґлупова даниною по три копійки з душі, попередньо втопивши в річці директора економії. Перебив до крóві багатьох капітан-справників. 1740 року, за царювання лагідная Єлісавєт, зловлений на любовному зв'язку з Авдотьєю Лопухіною, битий батогом і, після усікновення язика, засланий на ув’язнення в чердинську буцеґарню.

4) Урус-Куґуш-Кільдібаєв, Манил Самиловіч, капітан-поручник з лейб-компанців. Вирізнявся безрозсудливою хоробрістю, і навіть якось брав приступом місто Ґлупов. Після цидулки про се начальству, подяки за те не одержав і 1745 року усунений з посади з розпублікуванням.

5) Ламврокакіс, збíглий грек, без імені й по-батькові, та навіть без чину, вловлений графом Кірілою Разумовскім у Ніжині, на базарі. Базарував грецьким милом, губкою та горіхами; окрім того, був прибічником класичної освіти. 1756 року знайдено в ліжку, загризеного блощицями.

6) Баклан, Іван Матвєєвіч, бригадир. Зростом три аршина й три вершка, а пихатився тим, що походив по прямій лінії від Івана Вєлікоґо (відома на Москві дзвіниця). Переломлений навпіл під час буревію, що скаженів 1761 року.

7) Пфейфєр, Боґдан Боґдановіч, гвардії сержант, голштинський виходець. Нічого не звершивши, усунений 1762 року за невігластво.

8) Брудастий, Дємєнтій Варламовіч. Призначений поспішливо і мав у голові деякий особливий пристрій, за що й прозвався "Органчиком". Се не завадило йому, між іншим, упорядкувати вибивання залеглостей, занехаяними його попередником. За часів сього правління сталося згубне безвладдя, що тривало протягом семи днів, як про те розповідатиметься нижче.

9) Двоєкуров, Сємьон Константінич, статський радник і кавалер. Вимостив Велику і Дворянську вулиці, зафундував броварство й медоваріння, запровадив споживання гірчиці й лаврового лúсту, стягнув залеглості, переймався науками й клопотався про з’яву в Ґлупові академії. Написав труд: "Життєписи найвизначніших мавп". Бувши міцної статури, мав почергово вісім амáнт. Дружина його, Лукєрія Тєрєнтьєвна, теж була вельми поблажлива, й тим багацько сприяла блискучості сьогó правління. Помер 1770 року своєю смертю.

10) Маркіз де Санґлот, Антон Протасьєвіч, французького коліна й друг Дідерота. Вирізнявся легковажністю та любив співати сороміцькі піснí. Літав у повітрі в міському саду, й заледве не полетів геть, та зачепився полою за шпіц, й звідтіля у надсердній праці порятований. За сей вибрик звільнений 1772 року, а наступного року, не занепавши духом, гастролював у Ізлєра на мінеральних водах. *

 

* Се видима помилка. – Прим. вид.

 

11) Фєрдищєнко, Пьотр Пєтровіч, бригадир. Колишній денщик у князя Потьомкіна. Не вельми охóпного розуму, ще й тугоязикий. Стягнення боргів забур’янив; вельми смакували йому буженина й гусак з капустою. За його градоначальства місто зазнало голоду та пожежі. Помер1779 року від переїдення.

12) Бородавкін, Васіліск Сємьоновіч. Градоначальство се найтриваліше та найблискучіше. Чільникував у кампанії проти недоплатників, та ще й тридцять три села спалив і, завдяки сим заходам, стягнув залеглостей на два рублі з коповиком. Запровадив ужитково гру ламуш і прованську олію, забрукував базарний майдан і обсадив берізками вулицю, що вела до урядових установ; наново клопотався про заснування в Ґлупові академії, але, одержавши відмову, збудував міський вíдділок. Помер 1798 року, на екзекуції, під напутнім словом капітан-справника.

13) Неґодяєв, Онуфрій Івановіч, колишній гатчинський пічкур. Розбрукував бруківку, покладену на вулиці його попередниками, та з добутого каміння наставив монументів. Усунений 1802 року за незгоду з Новосільцевим, Чорторийскім та Строґановим (знаменитий свого часу триумвірат) щодо конституцій, у чому його й виправдали наслідки.

14) Мікаладзе, князь Ксавєрій Ґеорґієвіч, черкес, нащадок похітливої княгині Тамари. Мав знадливу зовнішність, і будучи отáкечки прáглим до жіночої статі, що збільшив ґлуповське народонаселення майже вдвічі. Залишив корисний з сього предмету посібник. Помер 1814 року від виснаження.

15) Бєнєволєнскій, Феофілакт Ірінарховіч, статський радник, семінарський товариш Спєранского. Був мудрим і виявляв схильність до законодавства. Напророкував гласні суди й земство. Помічений в любовних зв’язках з купчихою Распоповою, у якої, щосуботи, попоїв пирогів з начинкою. В неробíтний час складав для міських попів проповіді та перекладав з латини твори Фоми Кемпійського. Знову зобов’язав уживати, як вельми корисні, гірчицю, лавровий лист і прованську олію. Першим обклав даниною вíдкуп, з якої й прибуткував три тисячі рублів річно. 1811 року, за потурання Бонапартові, притягнено до відповідальності й відправлено на ув’язнення.

16) Прищ, майор, Іван Пантєлєіч. Надався з фаршированою головою, на чому викрив його місцевий предводитель дворянства.

17) Іванов, статський радник, Нікодім Осіповіч. Удався таким мúршавим на зріст, що не міг уміщати розтíчних законів. Помер 1819 року від перенатуження, силкуючись збагнути якийсь сенатський указ.

18) Дю Шаріо, віконт, Ангєл Дорофєєвіч, французького коліна. Любив виряджатися в жіночі сукні й смакував жабами. Після оглядин, виявився панянкою. Висланий 1821 року за кордон.

20) Ґрустілов, Ераст Андрєєвіч, статський радник. Друг Карамзіна. Вирізнявся ніжністю та чулістю серця, любив пити чай у міському гайочку, і не міг без сліз бачити, як токують тетеруки. Залишив після себе кілька творів ідилічного взмісту й помер з меланхолії 1825 року. Данину з вíдкупу підвищив до п’яти тисяч рублів річно.

21) Уґрюм-Бурчєєв, колишній лайночерп. Знищив довгожиле місто й збудував інше на новому місці.

22) Пєрєхват-Заліхватскій, Архістратіґ Стратілатовіч, майор. Про сьóго промóвчу. В’їхав у Ґлупов на білому коні, спалив гімназію та скасував науки.

 

ОРГАНЧИК *

 

* За "Коротким поцінуванням" позначений під № 8. Видавець визнав за можливе твердо не дотримуватися хронологічного порядку в ознайомлені загалу із змістом "Літописця". Ще й більш од того, він визнав за краще подати тут біографії найзнаменніших градоначальників, бо правителі менш визначні удосталь характеризуються в "Короткому поцінуванні", що передує сьому нарисові .

 

У серпні 1762 року в місті Ґлупов спостерігалося значне пожвавлення на вулицях з нагоди прибуття нового градоначальника, Дємєнтія Варламовіча Брудастого. Городяни неймовірно раділи; ще й не бачивши в очі новопризначеного правителя, вони вже розповідали про нього анекдоти і прозивали його "красунчиком" і "розумником". Вітали один одного у радощах, цілувалися, проливали сльози, заходили до шинків, шастали з них, і знову заходили. У палкому зáпалі згадувалися й давні ґлуповські вольності. Найкращі громадяни зійшлися перед соборною дзвіницею і, зібравши всенародне віче, хвилювали повітря вигуками: батечко ж наш! красунчик от наш! от розумничок наш!

З’явилися навіть небезпечні мрійники. Спонукóвані не так кебетою, як порухами подячного серця, переконували, що за нового градоначальника проквітне торгівля, і що, під наглядом хапальників, з’являться науки й висока штука. Не втрималися й від порівнянь. Згадали колишнього градоначальника, котрий тільки-но подався з міста, і виявляли, що хоч він теж був красунчиком і розумником, проте, попри те все, новóму правителю вже тільки з тієї обставини треба віддати перевагу, що він новúй. Одне слово, у сьому випадку, як і у всіх інших подібних, упóвні виявилися: і звичайнісінька ґлуповська захопленість, і звичайнісінька ґлуповська легковажність.

Навспрáвжки ж новий градоначальник виявився мовчазним і похмурим. Він пригнався до Ґлупова, як кажуть, на всі лопатки (часи видалися такими, що й годі було гаяти навіть хвилини), і тільки-но увірвався на терени міського пасóвиська, одразу, якраз на границі, покарав різкáми силу-силенну візників. Але навіть ся обставина не остудила запалу городян, тому що голови ще переповнювала згадка про недавні перемоги над турками, і всі сподівалися, що новий очільник удруге візьме приступом фортецю Хотин.

Та невдовзі, бач, городяни переконалися, що їх радощі й сподівання були, м’яко кажучи, передчассям і перебільшенням. Відбувся звичайний прийом, і тут уперше на віку довелося ґлуповцям на ділі запізнати, на які гіркí випробовування може наражатися найнаполегливіша начальстволюбність. Усе на сьомý прийомі відбулося якось загадково. Градоначальник безмовно обійшов ряди чиновних архистратигів, блиснув очима, вимовив: "Не стéрплю!" – і заховався в кабінеті. Чиновники прáвцем стали; за ними остовпіли й міщани.

Усупереч непереборній твердості, ґлуповці – люди розпещені та пустотливі. Люблять вони, щоб у начальника на обличчі вигравала привітна посмішка, щоб з вуст його, іноді, прослизали люб’язні примовки, й ошелешуються, коли вуста ті тільки хворкають і видають загадкові звуки. Очільник може вдатися до будь-яких заходів, він може навіть ніякої роботи не робити, та якщо він при сім не базікатиме, то ім’я його ніколи не доскочить популярності. Траплялися градоначальники насправді мудрі, такі, котрим не чужими були навіть думкú про заснування в Ґлупові академії (таким, приміром, був статський радник Двоєкуров, який в "поцінуванні" позначений під № 9), але позаяк вони не панібратствували з ґлуповцями у словах "братóчки" чи "хлоп’ята", то й імена їхні запорóшилися. У протилежжя їм, траплялися інші, й не щоб вкрай недоумкуваті – таких не було ніколи, – а такі, котрі вершили діла середні, тобто батожили й стягували недоплати, та позаяк вони при сім завжди примовляли щось люб’язне, то імена їхні не тільки були занесені на скрижалі, а навіть завзірцювалися у розмаїтті усних легенд.

Так було і в сьомý випадкові. Наскільки не розбурхалися серця людей з нагоди приїзду нового очільника, але його прийом вельми розхолодив їх.

– Та що ж се таке! - хворкнув - і карк показав! невже ж ми потилиць не бачили! а ти душа в душу з нами перемовся! ось ласкавістю, ти ласкавістю проймай! ти погрожуй-насварися, а потім і помилуй! – Таку вели розмову ґлуповці, й слізно пригадували, які траплялися у них раніше начальники, геть привітливі, та добрі, та красунчики – та й усі в мундирах! Згадували навіть каторжного грека Ламврокакіса (в "поцінуванні" під № 5), пригадували, як приїхав 1756 року бригадир Баклан (в "поцінуванні"під № 6), і яким лицарем він на першому ж прийомі подав себе городянам.

– Натиск, – сказав він, – і до тогó швидкість, поблажливість, і до тогó суворість. І до тогó доцільна твердість. Ось, люб’язні добродії, та мета чи, доцільніше сказати, п’ять результатів, яких я, з Божою поміччю, сподіваюся доскóчити, у безпосередньому втіленні окремих адміністративних захóдів, які є посутністю чи, краще сказати, серцевиною обдуманого мною плану кампанії!

І як він після сих слів, хвацько викрутившись на одному каблуці, звернувся до міського голови й доклеїв:

– А на святá їстимемо у вас пироги!

– Так ось, голубе, як справжні очільники виявляли увагу! – зітхали ґлуповці, – а сей що! хворкнув якусь бéзглуздість, та й шукай вітра в полі!

Лелечко! наступні події не тільки виправдали посполиту думку людей, але й перевершили найсміливіші їхні побоювання. Новий градоначальник замкнувся в своєму кабінеті, не їв, не пив, а все шкряботів пером. Інколи він вибігав у залу, жбурляв письмоводителю стосик списаних листків, промовляв: "Не стéрплю!" – і знову ховався в кабінеті. Нечувана діяльність зненацька закипіла у всіх закутках міста; судові виконавці кинулися нáвскач; квартальні кинулися притьма, засідателі поскакали; у будочників звітрíло з пам’яті що то є підобідати, і від того часу набули згубної звички хапати кýсні на льоту. Хапають і ловлять, батожать і б’ють, описують і продають… А градоначальник усе сидить, і вишкрябáє все нові й нові присилувáння… Гомін і тріскотнява вітровіють від одного міського передмістя до іншого, й над усім сим ґвалтом, над усією сією метушнею, ніби крик хижої птахи, царює лиховісне: " Не стéрплю "

Ґлуповці вжахнулися. Пригадали генеральне батóжіння візників, і зненацька всіх осяяла думка: а трапиться, що у такий хосен усе місто вибатожить! Потім стали міркувати, як треба озмістовлювати слова " Не стéрплю!" – та зрештою вдалися до історії Ґлупова, почали порпати у ній приклади рятівних градоначальницьких суворощів, знайшли різноманіття дивовижне, але ні до чого путнього все-таки не дошукалися.

– Та хоч би він з толком виказав, по скільки з душі йому належить узяти! – вели бесіду поміж себе знічені городяни, – бо тільки чвиркає, а там вгадай!

Ґлупов, необачний, гостинно-веселий Ґлупов, зажурився. Нема вже велелюдного сходу під штахетниками, замовкло лускання сóну, нема гри в пáці! Вулиці обезлюдніли, на майданах з’явилася хижа звіринá. Люди тільки з якогось примýсу покидали свої домівки і, на часинку з’явивши свої перелякані й знеможені обличчя, одразу хоронилися. Щось на се схоже було вже, за словами старожилів, за часів тушинського царюваннячка, та ще в управління Бірона, коли гуляща дівка, Танька Корявая, заледве не підвела все місто під екзекуцію. Але навіть і тоді було краще; принаймні, тоді хоча б щось розуміли, а тепéрічки відчували тільки страх, лиховісний і невсвідомлений страх.

Особливо важко було дивитися на місто у передніччя. В сю пору Ґлупов, і без того малолюдний, геть завмирав. На вулиці верховодили голодні собаки, але й вони не гавкали, а в найдовершенішій злагóді звірялися пестощам і розпусті; густий морок полонив вулиці й будинки, і тільки в одній з кімнат градоначальникового помешкання блимало, вже глупої ночі, лиховісне світло. Прокинувшись, городянин міг бачити, як градоначальник сидить, зігнувшись за письмовим столом, та все щось шкребе пером… І зненацька підійде до вікна, крикне " Не стéрплю!" – і знову всідається за стіл, і знову шкребе…

Почали ширитися непристойні чутки. Подейкували, буцім новий градоначальник зовсім навіть і не градоначальник, а вовкýн, направлений у Ґлупов із нерозважливості; що ночами він, набувши вигляду ненажерливого упира, ширяє над містом і смокче у поснулих людей кров. Звісно, те все розповідалося й переповідалося один одному пошепки; хоча сміливці теж знаходилися, котрі пропонували всім миром колінкувати і просити змилостúвлення, але й сих полонили сумніви. А що, коли саме так і треба? що, якщо визнано необхідним, щоб у Ґлупові, за гріхи його, був якраз отакий, а не інший градоначальник? Міркування сі видалися настільки слушними, що сміливці не тільки рішуче відмовилися від своїх пропозицій, а й одразу заходилися дорікати одне одного у збаламучені та під’юджувані.

Аж ось сталася новинá для всіх, що градоначальника пóтай відвідує годинникар та органних справ майстер Байбаков. Свідки, яким можна вірити, подейкували, що якось, о третій нічній годині, бачили, як Байбаков, увесь покрейдянíлий і перепуджéний, вийшов з помешкання градоначальника та сторожко ніс щось загорнуте у серветку. І що найбільше варте уваги, тієї вікопомної ночі ніхто з городян не тільки не пробудився від крику " Не стéрплю!", але й сам градоначальник, мабуть, перервав на час аналіз реєстрів недоплатників * і віддався сну.

 

* Видимий анахронізм. 1762 року боргових реєстрів не було, а просто стягували гроші, скільки з кого належить. Не було, отже, й критичного аналізу. А проте, се скóрше не анахронізм, а прозірлúвість, яку літописець, подекуди, виявляє настільки відверто, що читачеві робиться аж дуже ніяково. Так, приміром (ми побачимо се далі), він прознав про винайдення електричного телеграфу та навіть заведення губернських управлінь. – Вид.

 

Постало питання: яка градоначальникова потреба мáлася в Байбакові, котрий, окрім того що пиячив непросипуще, був ще і явний перелюбник?

Удалися до підступності й підсилання з метою випитування таємниці, але Байбаков німував як риба, і на всі всовіщання обмежувався тим, що дрижав усім тілом. Намагалися споїти його, проте він, не відмовившись від оковитої, лише пітнíв, а секрет не видавав. Хлопчаки, котрі були у нього в науці, спромоглися вибовкати таке: що справді приходив якось уночі солдат з поліцейського вíдділку, забрав господаря, який через годину повернувся з вузликом, замкнувся в майстерні й відтоді зажурився.

А нічого іншого дізнатися не змогли. Тим часом таємничі відвідини Байбаковим градоначальника почастішали. З плином часу Байбаков не тільки вже не журився, а настільки осмілів, що самому міському голові нахвалявся віддати його без заліку в солдати, якщо той щодня не видаватиме йому на шкалик. Він справив собі нову пару убраннячка й гонорúвся, що ось-ось відкриє в Ґлупові такий магазин, що навіть у Вінтерґальтера * залоскоче в носі.

 

* Новий приклад прозірлúвості. Вінтерґальтера 1762 року не було. - Вид.

 

Серед усіх тих балачок і перегýдів, зненацька як з неба упала оповíстка, якою запрошувалися найвельможніші представники ґлуповської інтелігенції, такого-то дня й години, прибути до градоначальника для напоумлення. Мостиві знітилися, але почали готуватися.

То був прегарний весняний день. Природа була в радощах; горобці цвірінькали; собаки радісно скавуліли й махали хвостами. Городяни, притримуючи кульки під пахвою, тіснилися на подвір’ї градоначальницького дому й з дрожем очікували страшного судилища. Нарешті очікувана хвилина надбігла.

Він вийшов; і на обличчі його ґлуповці вперше побачили привітну посмішку, за якою вони знудьгувалися. Здавалося, благотворні промені сонця подіяли і на нього (принаймні, багато міщан опíсля запевняли, що увіч бачили, як у нього тряслися фалдочки). Він по черзі обійшов усіх обивателів, і хоч мовчки, проте прихильно прийняв від них усе, що належить. Закінчивши сей клопіт, він трохи відступився до присінку й роззявив рота… І раптом у його нутрі щось зашипіло й задзижчало, і що довше тривало се таємниче шипіння, тим швидше оберталися і сильніше сяяли його очі. "П… п… плю!" нарешті вихопилося з його вуст… На сім звуці він востаннє блиснув очима й поспішливо кинувся в прочинені двері власного помешкання.

Читаючи в "Літописці" опис пригоди настільки незвичної, у нас, свідків та учасників інших часів та інших подій, безперечно, є справедлива змога поставитися до пригоди розсудливо. Та перенесíмося пóдумки на сто років назад, поставимо себе на місце славетних наших предків, і ми легко збагнемо той жах, який мусів пройняти їх картиною млинкуючих очей і роззявленого рота, з якого не вихоплювалося нічого, крім шипіння й беззмістовного звуку, що не нагадував навіть бій дзиґарів. Та саме в тому полягала поштивість наших предків, що, як не приголомшило їх описане вище видовúще, вони не полонилися ні модними за тих часів революційними ідеями, ні спокусами, дарованими анархією, а залишúлися вірними начальстволюбію, і тільки мимохідь дозволили собі поспівчувати і понарікати на свого більш ніж дивного градоначальника.

– І звідки на нас отакий золотар вишукався! – говорили городяни, подивовано цікавлячись одне в одного, й не наголошували у слові "золотар" на його особливому значенні.

– Будьмо обачними, хлоп’ята, бо як би нам тогó… відповідати за нього, за золотаря, не приключилося! – долучалися інші.

І по всьому тому спокійнісінько розійшлися по домівках і заходилися біля звичних справ.

І залишався б наш Брудастий протягом довгих років пастирем вертограду сього, і радував би серця очільників своєю розпорядливістю, і не відчули б люди в своєму існуванні нічого незвичайного, якби не обставина приключена випадково (простий недогляд) не припинила його діяльності в самому її розпалі.

За малим часом після змальованого вище прийому писарчук градоначальника, увійшовши звітувати вранці до його кабінету, побачив таке видúво: градоначальникове тіло, вбране у віцмундир, сиділо за письмовим столом, а перед ним, на стосику реєстрів недоплатників, лежала, ніби задавакувате прес-папьє, геть пустісінька градоначальникова голова… Писарчук вибіг такий переполошений, що аж зуби в нього цокотіли.

Побігли по помічника градоначальника та по старшого квартального. Перший насамперед присікався до останнього, звинувативши його в нехлюйстві, в потуранні зухвалому насильству, але квартальний виправдався. Він не безпідставно запевняв, що голова могла спорожніти не інакше як за згоди самого ж градоначальника, і що в справі сій брала участь людина, безсумнівно причетна до ремісницького цеху, позаяк на столі, серед речових доказів, були: долото, свердлик й англійська пилка. Заклúкали на нараду головного міського лікаря і запропонували йому троє запитань: 1) чи могла градоначальникова голова відокремитися від градоначальникового тулуба без кровотечі? 2) чи можна висунути здогáд, що градоначальник саморýч зняв з в’язів та самóруч спорожнив собі голову? 3) чи є підстави висунути думку, щоб градоначальникова голова, вже раз відмінена, могла навпісля нарости знову завдяки дії якогось загадкового процесу? Ескулап задумався, пробелькотів щось про якусь "градоначальницьку речовúну", буцім видихувану градоначальниковим тілом, та потім, відчувши, що зарапортувався, від безпосереднього вирішення питання ухилився, посилаючись на те, що таємниця градоначальникового організму наукою достатньо ще не обстежена. *

 

* За нашого часу доведено, що тіáа загалом усіх начальників підкорюються тим самим фізіологічним законам, як і всяке інше людське тіло, але не слід забувати, що 1762 року наука була у пуп’янку. – Вид.

 

Вислухавши настільки ухильну відповідь, помічник градоначальника ошелешився. Адже йому належало визначитися: чи без зволікання рапортувати службовою драбиною про пригоду і тим часом очолити слідство, а чи до якогось часу мовчати й вичікувати, що буде. З уваги на се утруднення він обрав середній шлях, тобто зупинився на дізнаннí, не забувши всім і кожному наказати все зберігати у превеликій таємниці, щоб не хвилювати народ і щоб він не вимріяв оманливих думок.

Та хоч як пильно оберігали будочники довірену їм таємницю, нечувана звістка про щезнення градоначальникової голови з його в’язів протягом кількох хвилин облетіла все місто. Багато городян плакало, бо почувалися сиротами, а понад те боялися відповідальності, що корилися такому градоначальникові, у якого на в’язах, замість голови, бовваніла порожня посýдина. Протилежно їм, хоч теж плакали, інші переконували, що за пóслух на них чекає не покáра, а доброхвальність.

У клубі, ввечері, всі дійсні члени зібралися. Хвилювалися, обговорювали, пригадували всілякі обставини й виявляли факти доволі підóзрілих властивостей. Так, приміром, засідатель Толковніков розповів, як якось увійшов зненацька до градоначальникового кабінету в нагальній справі й заскочив градоначальника на зáбавці з власною головою, яку він, проте, у миттєвому поспіху приладнав до належного місця. Тоді він на сей факт не звернув належної уваги, і навіть залучив його до грайливої уяви, але тепер зрозуміло, що градоначальник, задля догоді особистого полегшéння, вряди-годи знімав з себе голову й замість неї прилаштовував ярмулку, точнісінько як соборний протоієрей, коли в колі сім’ї, скидає з голови камилавку і шапкýє голову ковпаком. Інший засідатель, Младєнцев, згадав, що якось, прошкуючи повз майстерню годинникаря Байбакова, він вглéдів ув одному з її вікон градоначальникову голову, що красувалася між слюсарським та теслярським інструментом. Але Младєнцеву не дали дорозповісти, тому що, тільки прозвучало перше нагадування про Байбакова, всім спливла в пам’яті його чудернацька поведінка й потаємні нічні прогулянки його у помешкання градоначальника…

А проте з усіх опóвідок якогось визрóзумілого результату не з’являлося. Публіка почала навіть схилятися на користь гадки, що ся вся історія не що інше, як придумка байдикуватого люду, але потім, згадавши за лондонських агітаторів * і переходячи від одного силоґізму до іншого, підбила підсумки, що зрада звила собі кубельце в самóму Ґлупові. Отоді всі члени розхвилювалися, загомоніли і, запросивши смотрителя народного училища, запропонували йому дати відповідь: чи траплялися в історії приклади, щоб люди урядували, вели війни й досягали миру, носячú на в’язах порожню посудину? Смотритель училища подумав десь з хвилину й відповів, що в історії багато чого повито млою; та був, усе ж, один якийсь Карл Простодушний, котрий носив на в’язах ніби й не порожню, та все-таки ніби порожню посудину, а війни вів і замирення досягав.

 

* Навіть і се передбачив "Літописець"! – Вид.

 

Поки тривали сі балачки, помічник градоначальника не дрімав. Він теж згадав про Байбакова і без зволікань притягнув його до відповідальності. Якийсь час Байбаков відмовчувався й нічого, крім "знати не знаю, бачити не бачив", не повідомив, та коли йому показали знайдені на столі речові докази і, крім того, пообіцяли коповика на горілку, то отямився і, бувши письменним, зізнався в наступному:

"Васілієм кличуть мене, Івановим сином, на прозвáння Байбаковим. Ґлуповський цеховий; не висповідуюся й святого причастя не визнаю, бо належу до секти фармазонів, і в тій секті є лжеієреєм. Підсудний за безшлюбне життя з слобідською жінкою Матронкою, і визнаний судом явним перелюбником, і в сьому звáнні й досі. Минулоріч, взимку, – не пам’ятаю, якого числа й місяця, – пробуджений серед ночі, попрямував я, в супроводі поліцейського десяцького, до градоначальника нашого, Дємєнтія Варламовіча, і, діставшись, застав його сидячим і головою то в один, то в інший бік розмірено похитуючим. Втративши розум з переляку, та ще й обтяжений спиртними напоями, стояв я безмовний біля порогу, як ось добродій градоначальник поманили мене рукою до себе і подали мені папірця. На папірці я прочитав: "Не дивуйся, але попсоване замайструй". Після сього добродій градоначальник зняли з себе власну голову й подали її мені. Розгледівши ближче ящичок, який лежав переді мною, я знайшов, що він містить в одному кутку невеличкий органчик, здатний музикувати деякі прості музичні п’єскú. Тих п’єс було дві «сплюндрую!» і «не стéрплю!». Бо дорогою голова трошки зволóжніла, то на валику окремі кілочки розхиталися, а інші й геть повипадали. Ось від сеї приключки добродій градоначальник не могли говорити розбірливо, або ж у словах пропускали звуки й звукосполучення. Виявивши в собі бажання полагодити тóту погрішність і одержавши від добродія градоначальника на те згоду, я з належною пильністю загорнув голову в серветку і попрошкував домíв. Та тут я побачив, що марно розраховував на свою завзятість, бо як не старався я кілочки, що випали, встановити, проте з найменшої необережності чи застуди кілочки знову випадали, і в останні часи добродій градоначальник могли вимовити тільки: плю-ю! В сих крайнощах, зазіхнули вони зопалу на мене на все життя знещасливити, проте я той удар відвів, запропонувавши добродієві градоначальнику звернутися по допомогу в Санкт-Пєтєрбурґ, до годинникаря й органних справ майстра Вінтерґальтера, що й було ними виконано справно. Відтоді вже збігло достатньо часу, протягом якого я щоденно оглядав градоначальникову голову й вимітав з неї смітинки, що й робив того ранку, коли ваше високоблагородіє, з необачності моєї, законфіскували інструмент, що мені належить. Та чому замовлена у добродія Вінтерґальтера нова голова й досі не прибуває, про те не повідомлений. Міркую, проте, що через повені, за весняної теперішньої пори, голова ся й зараз перебуває десь там бездіяльно. На запитування вашого високоблагородія про те, по-перше, чи можу я, у випадку припоштування нової голови, її прикріпити, і, по-друге, чи буде та припасована голова справно працювати? відповідати сим честь маю: припасувати можу і діяти вона буде, але справжніх думок мати не може. До сих свідчень явний перелюбник Васілій Іванов Байбаков руку приклав".

Вислухавши свідчення Байбакова, помічник градоначальника збагнув, що коли вже раз зроблено помилку, щоб у Ґлупові був городничий, у якого замість голови абияка скринька, то, випливає, так тому й бути. Тому він вирішив очікувати, але одночасно надіслав Вінтерґальтеру спонукальну телеґраму * й, замкнувши градоначальників тулуб на ключ, спрямував усю свою діяльність на заспокоєння громадської думки.

 

* Вражаюче!!  – Вид.

 

Та всі хитрощі були вже марні. Минули після того і ще два дні; прийшла, нарешті, й давно очікувана петербурзька пошта, проте ніякої голови не привезла.

Почалася анархія, чи то пак безвладдя. Урядові кабінети спорожніли, нестягнених податків накопичилася така безліч, що місцевий скарбник, зазирнувши в скриньку державної скарбниці, роззявив рота, й отакечки на весь вік з роззявленим ротом і залишився; квартальні відбилися від рук й нахабно байдикували; офіційні дні щезли. Ба, більше – почалися вбивства, що й на самім міськім пасовиську підібрали тулуб невідомої особи, в якому, по фалдочках хоча й признали лейб-кампанця, але ні капітан-справник, ні інші члени тимчасового відділу, як не переймалися, не могли відшукати відокремленої від тулуба голови.

О восьмій годині вечора помічник градоначальника одержав телеґрафом повідомлення, що голову вже давним-давно переслали. Помічник градоначальника стетерів притьмом.

Минає й ще день, а градоначальникове тіло все сидить у кабінеті й навіть починає псуватися. Начальстволюбність, тимчасово вражена дивною поведінкою Брудастого, несміливими, але впевненими кроками виступає наперед. Найкращі люди їдуть депутацією до помічника градоначальника й настійливо вимагають, щоб він розпорядився. Помічник градоначальника, вгледівши, що недоїмки накопичуються, пияцтво поширюється, правда в судах скасовується, а резолюції не затверджуються, звернувся за сприянням до штаб-офіцера. Сей останній, як людина обов’язкова, телеґрафував про випадок, що стався, начальству, і теж телеґрафом одержав повідомлення, що його, за недолугу реляцію, звільнено з служби. *

 

* Сей достойник виправдався і, як побачимо нижче, брав найдіяльнішу участь у ґлуповських подіях, які відбуватимуться.

 

Почувши про се, помічник градоначальника прийшов до управління й заплакав. Прийшли засідателі – і теж заплакали; з’явився виконавець, але й він не міг за сльозами говорити.

А між іншим Вінтерґальтер казав правду, і голову справді було виготовлено й переслáно своєчасно. Але він учинив нерозважливо, доручивши доставити її на поштових хлопчакові, цілком не тямущому в органній справі. Замість того щоб ретельно тримати посилку на руках, недосвідчений посланець кинув її на дно воза, а сам задрімав. Таким робом він промчав кілька станцій, аж раптом відчув, що хтось укусив його за литку. Заскочений тим болем, він квапливо розв’язав мачульний кульок, у який загорнута була загадкова поклажа, і дивне видиво зненацька постало очам його. Голова роззявляла рота і поводила очима; та ще й: вона голосно і цілком виразно вимовила: "Сплюндрую!".

Хлопчик просто знавіснів від жаху. Першим його порухом було викинути промовляючу поклажу на дорогу; наступним – непомітним чином злізти з воза й заховатися в кущах.

Може, на тому й закінчилася б ся дивна пригода, що голову, яка пролежавши якийсь час на дорозі, розчавили б переїжджі колеса екіпажів і, зрештою, вивезли б як угноєння в поле, якби справа не ускладнилася втручанням елемента до тої міри фантастичного, що самі ґлуповці – й ті вкрай розгубилися. Але не будемо випереджати події й подивимося, що коїться у Ґлупові.

Ґлупов закипав. Не вбачивши кілька днів поспіль градоначальника, міщани хвилювалися і, втративши стид, звинуватили помічника градоначальника й старшого квартального у розкрáденні казенного майна. Містом безкарно сновигали юродиві та блаженні й віщували народу всілякі нещастя. Якийсь Мішка Возґрявий запевняв, що трапилося вночі сновидлúве вúдіння, в якому з’явився до нього муж грізний і хмарою пресвітлою повитий.

Насамкінець терпець у ґлуповців увірвався; надоуськувані уподóбаним громадянином Пузановим, вони вишикувалися в каре перед урядовим приміщенням і вимагали народного суду над помічником градоначальника, погрожуючи за непослух рознести і його самого, і його будинок.

Протигромадські елементи спливали на поверхню з жахкою швидкістю. Подейкували про самозванців, про якогось Стьопку, котрий, верховодячи вольницею, не далі як учора, у всіх на очах, зманив двох купецьких дружин.

– Де ти подів нашого батечка? – заверещало розгніване до оскаженіння юрбище, коли помічник градоначальника став перед ними.

– Отамани-орлики! де ж я вам його візьму, коли він на ключ замкнений! – умовляв натовп охоплений дрожем чиновник, викликаним подіями з адміністративного заціпеніння. Водночас він потай кліпнув Байбакову, котрий, примітивши сей знак, не гаючись пішов геть.

Та хвилювання не вщухало.

– Брешеш, перевертню! – відказував натовп, – ви зумисне з квартальним стакнýлися, щоб батечка нашого від себе позбути!

І Бог знає, чим закінчився б поголівний спротив, якби в ту хвилину не почулося дзеленчання дзвоника та слідом за тим не під’їхала до бунтівників фіра, у якій сидів капітан-справник, а поруч нього… зниклий градоначальник!

Убрáний він був у лейб-кампанський мундир, голова його була сильно заболочена і в кількох місцях побита. Попри се, він хвацько вискочив з фіри й блисконув на натовп очима.

– Сплюндрую! – гримнув він таким оглушливим голосом, що всі в мить затихли.

Заворушення придушилося зразу; а в сьомý, недавно такому грізному гудінням, натовпі зацарювала така тиша, що можна було розчути, як дзижчав комар, що прилетів з сусіднього болота подивуватися на "сю недолугу та сміху варту ґлуповську ворохобність".

– Заводіяки наперед! – скомандував градоначальник, дедалі підвищуючи голос.

Заходилися вибирати призвідників серед неплатників податків, і вже й набрали душ десять, як нова й неймовірна обставина спрямувала справу в зовсім інший бік.

Саме тоді, як ґлуповці тужливо перешіптувалися, згадуючи на кому з них більше накопичилося залеглостей, до зборúща непомітно під’їхали добре відомі городянам дрожки. Не сподобилися міщани озирнутися, як з екіпажа вискочив Байбаков, а слідом за ним на очах усього збориська опинився точнісінько такий самий градоначальник, як і той, кого, за хвилину перед сим, привіз на фірі справник! Ґлуповці так і отетеріли.

Голова у сього другого градоначальника була цілком новесенькою та ще й полакована. Деяким метикуватим громадянам здалося дивним, що велика родимка, яка кілька днів тому була на правій щоці градоначальника, тепер опинилася на лівій.

Самозванці зустрілися й зміряли один одного очима.

Натовп повільно й у мовчанці розійшовся. *

 

* Видавець вважав за краще закінчити на сьому місці се оповідання, хоч "Літописець" і доповнює його різними роз’ясненнями. Так, наприклад, він каже, що на першому градоначальнику була приліплена та сама голова, яку викинув з воза посланець Вінтерґальтера і яку капітан-справник приладнав до тулуба невідомого лейб-кампанця; а ось на другому градоначальникові була прилаштована колишня голова, яку швидкоруч полагодив Байбаков за наказом помічника городничого, напхавши її, не догледівши, замість музики застарілими приписами. Сі всі міркування рішуче малéчі, й безсумнівним лишається тільки те, що обидва градоначальники були самозванцями. – Вид.

 

ЛЕГЕНДА ПРО ШІСТЬОХ ГРАДООЧІЛЬНИЦЬ

 

Картина ґлуповської міжусобиці

 

Як і слід було сподіватися, дивні події, які мали місце в Ґлупові, не лишилися без наслідків.

Не встигло ще згубне двовладдя пустити шкідливого коріння, як з губернії прибув вістýн, котрий, забравши обох самозванців і помістивши їх в особливі посудини, заповнені спиртом, негайно повіз для огляду.

Але сей, очевидячки, природній і законний акт адміністративної непоступливості мало не став джерелом ще гіркіших труднощів, аніж ті, які явлені були незрозумілою появою двох однакових градоначальників.

Тільки-но прочах слід вістуна, що повіз самозванців, тільки-но дізналися ґлуповці, що вони залишилися зовсім без градоначальника, як, рýшені силою начальстволюбності, негайно запáли в анархію.

"І лежав би град сей і понині у тій згубній безодні, – каже літописець, – якби не видобув його звідти своєю рішучістю й самопожертвою один невлячний штаб-офіцер з місцевих міщан".

Анархія почалася з того, що ґлуповці обстали дзвіницю й скинули аж з-під дзвонів двох громадян: Стьопку та Івашку. Потім пішли до модного закладу француженки, дівúці де Сан-Кюлот (у Ґлупові її знали на ім’я Устіньї Протасьєвни Трубочістіхи; упослі ж виявилася сестрою Марата * й померла від докорів сумління) і, повибивавши там шибки, попрямували до річки. Тут утопили ще двох громадян: Порфішку та іншого Івашку, і, ніц не доскочивши, розійшлися по домівках.

 

* Марат на той час не був відомий; помилку сю, зрештою, можна пояснити тим, що події змальовувалися "Літописцем", очевидно, не по гарячих слідах, а кількома роками пізніше. – Вид.

 

Тим часом зрада не куняла. З’явилися честолюбні особи, котрі надумали скористатися з дезорганізації влади для досягнення своєї еґоїстичної мети. І, що найдивакуватіше, представниками анархічного елемента виявилися сього разу виключно жінки.

Першою намислила викрасти кермо ґлуповської влади Іраіда Лукінішна Палєолоґова, бездітна вдовиця, упертої вдачі, мужньої статури, темно-коричневого кольору на видý, схожим на зображення у стародруках. Ніхто не пам’ятав, коли вона оселилася в Ґлупові, то й дехто зі старожилів уважав, що подія ся співпадає з мороком часу. Жила вона усамітнено, споживаючи убогий харч, віддаючи у ріст гроші й безжалісно мордувала чотирьох своїх кріпачок. Зухвале своє заміряння вона, мабуть, ґрунтовно обміркувала. По-перше, вона зметикувала, що місто без начальства ні на хвилину залишатися не може; по-друге, живучи під прізвищем Палєолоґових, вона вбачала в сьому якусь таємну настанову; по-третє, чимало пророкувала їй доброго ще й та обставина, що покійний її чоловік, у минулому винокурний пристав, якось, зубожівши, обіймав десь посаду градоначальника. "Зметикувавши се, – каже "Літописець", – злеєхидна тота Іраідка почала діяти".

Не встигли ґлуповці оговтатися від учорашніх подій, як Палєолоґова, скориставшись з тогó, що помічник градоначальника зі своїми приспішниками засів у клубі в бостон, видобула з піхов шпагу покійного винокурного пристава й напоївши, для хоробрості, трьох солдатів з місцевої інвалідної команди, вдерлася в казначейство. Звідтіля, полонивши скарбничого та бухгалтера, а скарбничку безсовісно пограбувавши, повернулася до себе домів. Та ще й жбурляла в народ мідяками, а п’яні її поплічники вигукували: "Ось наша матінка! тепер нам, братóве, вина буде досхочý!"

Коли, вже наступного дня, помічник градоначальника прокинувся, все вже закінчúлося. Він з вікна бачив, як городяни вітали одне одного, обціловувалися й проливали сльози. Відтак, хоч він і виявив намагання знову захопити кермо влади, та позаяк руки його тряслися, стерно з рук випустив. У невеселощах і в зажурі він поспішив до міського управи, щоб дізнатися, скільки залишилося вірних йому поліцейських солдатів, але дорогою схоплений засідателем Толковніковим і приведений перед Іраідкині очі. Там уже він побачив зв’язаного казенних справ виконавця, котрий теж чекав на свій талáн.

– Чи визнаєте ви мене за градоначальницю? – кричала до них Іраідка.

– Як маєш чоловіка і можеш довести, що він тутéшній градоначальник, то визнаю! – непоступливо відповідав мужній помічник градоначальника. Казенних справ виконавець тремтів усім тілом і дрожем сим ніби свідчив мужність свого товариша по службі.

– Не про те вас питають, заміжня я чи вдова, а про те, чи визнаєте ви мене градоначальницею! – роздрочувалася Іраідка.

– Коли вагоміших доказів не маєш, то не визнаю! – настільки рішуче відповідав помічник градоначальника, що виконавець зацокотів зубами й тільки зиркав на всі боки.

– Що з ними бесідувати! на обледенілий узвіз їх! – верещав Толковніков та його однодумці.

Безсумнівно, що майбутнє сих чиновників, котрі залишилися вірними службовому обов’язкові, було б вельми прикре, якби не порятувала їх непередбачена обставина. В той час, як Іраіда безпечно святкувала перемогу, небоязкий штаб-офіцер не дрімав і, керуючись приказкою: "Вибивай клин клином", напоумив якусь авантурницю, Клємантінку де Бурбон, об’явити про свої права. Права сі полягали в тім, що батько її, Клємантінки, кавалер де Бурбон, обіймав колись десь посаду градоначальника і за нечесну гру в карти з посади тієї звільнений. Ба, ще більше, нова претендентка була високого зросту, любила пити горілку та їздила верхи по-чоловічому. Без зусиль схиливши на свій бік чотирьох солдатів місцевої інвалідної команди та ще й таємно підтримувана польською інтригою, ся ледаркувата пройдисвітка заволоділа умами майже вмить. Знову кинулися ґлуповці під дзвіницю, скинули аж з-під дзвонів Тімошку та третього Івашку, затим пішли до Трубочістіхи й не залишили каменя на камені від її закладу, потім кинулися до річки і там утопили Прошку та четвертого Івашку.

У такому стані були справи, коли мужніх страдників повели на обледенілий узвіз. На вулиці їх зустрів керований Клємантінкою натовп, в гущавині якого невсипущим оком пильнував небоязкий штаб-офіцер. Бранців негайно визволили.

– Що, старенькі! признали ви в мені градоначальницю? – запитала гультяювата Клємантінка.

– Як маєш чоловіка і можеш довéсти, що він тутéшній градоначальник, то визнаю! – мужньо відповів помічник градоначальника.

– Ну, Христос із вами! наділіть їх латочкою землі під городи! нехай садять капусту й пасуть гусей! – лагідно проказала Клємантінка та й на сьому слові рушила до будинку, в якому укріпилася Іраідка.

Відбулася битва; Іраідка оборонялася весь день і всю ніч, уміло виставляючи наперед полоненого скарбника й бухгалтера.

– Здайся! – проказувала Клємантінка.

– Скорися, безсоромнице! та вгамуй своїх кобелів! – хоробро відказувала Іраідка.

Одначе на ранок наступного дня Іраідка почала підупадати, та й то завдячуючи тільки тій обставині, що скарбник і бухгалтер, набравшись громадянської мужності, рішуче відмовилися захищати укріплення. Становище оборонців стало вельми непевним. До обов’язку відбивати нападників, Іраідці додався клопіт придушувати зраду в своєму таборі. Передбачаючи неминучу загибель, вона зважилася померти геройською смертю і, зібравши награбовані в міській скарбниці гроші, у всіх на очах злетіла в повітря разом зі скарбником і бухгалтером.

Уранці помічник градоначальника, висаджуючи капусту, бачив, як городяни знову вітали одне одного, обціловувалися й проливали сльози. Деякі з них так посміливішали, що навіть підходили до нього, плескали по плечу і в жарт називали свинопасом. Усіх отих сміливців помічник градоначальника, запéвне, тоді ж записав на папірчик.

Звістки про "ґлуповський недолугий і сміху вартий непóслух" дійшли, аж ось, і до начальства. Звелено було "гулящу оту Клємантінку, вхопивши, припровадити, а які є у неї спільники, то і тих, вхопивши, теж припровадити, а ґлуповцям суворо наказати, аби неповинних громадян в річці намарне не утоплювали і з обледенілого узвозу за звіриним звичáєм не скидали". Але звістки про призначення нового градоначальника все ще не було.

А тим часом справи у Ґлупові заплутувалися дедалі більше та більше. З’явилася третя претендента, ревельська уродженка Амалія Карловна Штокфіш, яка обґрунтовувала свої претензії тільки тим, що вона два місяці мешкала у якогось градоначальника помпадуршою. Знову кинулися ґлуповці до дзвіниці, скинули аж з-під дзвонів Сьомку і тільки виявили бажання спустити звідти ж п’ятого Івашку, як їх зупинив іменитий громадянин Сіла Терентієв Пузанов.

– Отамани-óрлики! – промовляв Пузанов, – адже таким рóбом усіх до людинóчки перéб’ємо, а путнього не настарчимó!

– Правда! – погодилися, схаменувшись, отамани-óрлики.

– Стривай! – кричали інші, – а чого Івашка крикнявий, хіба вáйкати звéлено?

П’ятий Івашка стояв ні живий, ні мертвий на самісінькій височині обледенілого узвозу, без пам’яті кланяючись на всі боки.

У сей час нагодúлася на місце події, під’їхавши на білому коні, дíвиця Штокфіш, супроводжувана шістьма п’яними солдатами, які вели уполонену гулящу Клємантінку. Штокфіш була в тілі, з білими кучерями німкеня, з високими персами, з рум’яними щоками і з пухлими, ніби вишні, губами. Натовп захвилювався.

– Ач товстом’яса! пупкú, бач, нагуляла! – почулося то звідти, то звідси.

Але Штокфіш, вочевидь, ще попервах вúцінила небезпеки свого становища, і поквапилася відбити їх урівноваженим спóкоєм.

– Отамани-кóзирі! – гаркнула вона, парубоцько вказуючи на одурілу від горілки Клємантінку, – осьдечки непутяща Клємантінка, котру звелено, розшукавши, привести! бачили?

– Бачили! – гомонів натовп.

– Добре бачили! і признаєте у ній непутящу Клємантінку, котру велено, розшукавши, негайно привести?

– Бачили! признаємо!

– То викотити їм три бочки кудрявого пива! – прокричала безстрашна німкеня, звертаючись до солдатів, і, без поспіху, виїхала з натовпу.

– Ось вона! осьдечки вона, наша матінка Амалія Карловна! тепер, братóве, горівóк у нас буде на всіх! – загукали отамани-кóзирі вслід від’їжджаючої.

Того дня увесь Ґлупов набрався, а найбільше Івашка. Гулящу оту Клємантінку посадовили в клітку й вивезли на майдан; отамани-браткú підходили й дрочили її. Деякі, людяніші, пригощали горілкою, але вимагали, щоб вона за се встругнýла якесь колінце.

Легкість, з якою гладка німкеня Штокфіш одержала перемогу над гультяйкою Клємантінкою, пояснюється вельми просто. Клємантінка, тільки-но знищивши Раідку, одразу й замкнулася зі своїми солдатами й поринула в розбещення звичáїв. Дарма пан-пóляк Кшепшицюльскій і пан-пóляк Пшекшицюльскій, у яких вона була таємним знаряддям, усовіщали, протестували й погрожували – через п’ять хвилин Клємантінка так набралася, що геть нічого вже не тямила. Пани-пóляки якийсь час ще протрималися, та потім, переконавшись у марності подальшої стійкості, відступилися. І справді, тієї ж ночі Клємантінку підвели з пóстелі в непритомному стані й виволочили в одній сорочці на вулицю.

Невлячний штаб-офіцер (з простолюдинів) був у розпачі. З усіх його хитрощів, каверз та перевдягань нічогісінько не виходило. Анархія царювала у місті повсюдна; управлінців не було; предводитель утік на село; старший квартальний зі смотрителем училищ на пожежному подвір’ї закопався в солому й лихоманився. А за ним самим, штаб-офіцером, нишпорили по місту і за затримання оголошено було три копійчану винагорóду. Городяни захвилювалися, бо кожному випала приємність отой алтин прибрати до рук. Він, штаб-офіцер, уже почав схилятися до думки, чи не розумніше йому самому скористатися грíшми, з’явившись до гладкої німкені з каяттям, як ось неочікувана обставина обернула справу на íнак.

Легко було німкені упоратися з непутящою Клємантінкою, але незрівнянно важче було обеззброїти польську інтригу, тим паче що вона діяла невидимими підземними шляхами. Після Клємантінчиного розгрому пани-пóляки Кшепшицюльскій та Пшекшицюльскій журливо поверталися кожен до свого дому й голосно нарікали на нездарність російського народу, який навіть у сім випадку жодної талановитої особистості не спромігся з себе випéстити, як увагу їхню привернула одна, вочевидь, малозначуща подія.

Стояв бадьорий травневий ранок, і з неба спадала рясна роса. Після безсонної й бурхливо прожитої ночі ґлуповці вклалися спати, і в місті царювала тиша непорушна. Біля зовні непоказного дерев’яного будиночка комашилися якісь двоє парубків й обмащували дьогтем ворота. Загледівши панів-пóляків, вони, мабуть, знітилися й кинулися притьма, але їх зупинили.

– Що ви тут робите? – запитали пани-пóляки.

– Так осьдечки, Нельчині ворота дьогтем мастимо! – признався один з парубків, – занадто вона під сей час на всі боки мàхатися почала!

Пани-пóляки перезирнулися та якось багатозначно чвиркнули. Хоча вони й пішли собі далі, але в головах у них визрів уже план. Вони згадали, що у старенькому дерев’яному будиночку справді жила й утримувала заїжджий дім їх компатріотка, Анеля Алоізієвна Лядоховская, і що хоч у неї не було жодних підстав називатися градоначальницькою помпадуршею, але теж була якось раз прикликувана до градоначальника. Сієї останньої обставини цілком достатньо було, щоб висунути нову претендентку й сплести нову польську інтригу.

Вони тим легше могли доскóчити у своєму намірі, що в сей час розгнузданість ґлуповців сягнула розмірів нечуваних. Дрібничка, що вони в один день скинули з обледенілого узвозу і втопили в річці кілька десятків улюблених громадян, але ще й на заставі самовільно перепинили прямуючого з губернії, за казенною подорожньою, чиновника.

– Хто ти? і з чим до нас приїхав? –питалися ґлуповці у чиновника.

– Чиновник з губернії (ім’ярек), – відповідав приїжджий, – і приїхав для розслідування крутійських Клємантінкиних справ!

– Бреше він! Він від Клємантінки, від підступниці, підісланий! волочіть його в буцегарню! – кричали отамани-óрлики.

Марно противився й чинив опір приїжджий, марно показував якісь папірці, люди не йняли віри і не випускали його.

– Нам, брате, такого паперу цілі оберемки показували – та пусте діло вийшло! а з тобою нам перемовлятися не личить, тому що, ось і з виду видно, ледащиці Клємантінки вивідáч! – кричали одні.

– Що з ним баляндраси гнути! у воду його – та й край! – кричали інші.

Нещасного чиновника повели до вíдділку й віддали під нагляд становим.

А тим часом Амалія Штокфіш порядкувала; обклала міщан по три копійки з обійстя, а з купців по фунту чаю та по голові цукру по великій. Відтак поїхала в казарми і власноруч почастувала солдатів чаркою оковитої та кýснем пирога. Повертаючись додому, вона перестріла на дорозі помічника градоначальника й виконавця, які гнали хворостиною гусей з берега.

– Ну, що, старенькі? одумалися? визнаєте мене? – запитала вона їх поштиво.

– Як маєш чоловіка і можеш довести, що він тутéшній градоначальник, то визнаю! – непоступливе відказував помічник градоначальника.

– Ну, Христос з вами! випасайте гусей! – відказала товстом’яса німкеня й подалася далі.

Надвечір полив такий великий дощ, що вулиці Ґлупова на кілька годин зробилися непрохíдні. Завдяки сій обставині, ніч минула щáсно для всіх, крім бідолашного приїжджого чиновника, якого, для найперевіренішого випробовування, посадили в темну й затісну комірчину, віддавна прозвану "великим блощачим розплідником", на відміну від малого розплідника, де випробовували злочинців менш небезпечних. Ранок, що розвиднився, теж не благосприяв підступництву польської інтриги, позаяк ся інтрига, зáвжди діючи в темряві, не може стерпіти сонячного світла. "Товстом’яса німкеня", ошукана зовнішньою тишею, упевнила себе в міцному вкорíненні й так посміливішала, що вийшла на вулицю без супровíдника й почала загравати з перехожими. А втім, надвечір вона, для форми, скликала найдосвідченіших міських будочників й відкрила нараду. Будочники одностайно радили: перше, шахраювату оту Клємантінку, не зволікаючи, втопити, щоб не каламутила народ і не дрочила; друге, помічника градоначальника і виконавця катувати, і по-третє, невлячного штаб-офіцера, винишпоривши, приставити. Але таким було засліплення сієї нещасної жінки, що вона й чути не хотіла про суворі захóди й навіть приїжджого чиновника звеліла перевести з великого блощачого розплідника до малого.

А між тим ґлуповці мало-помалу починали приходити в себе, й охоронні сили, що доти принишкли на задніх подвíр’їщах, несміливо, але твердою ходою, виступали наперед. Помічник градоначальника, змовившись з виконавцем та з небоязким штаб-офіцером, почав умовляти ґлуповців сторонитися німкениної та Клємантінкиної злеєхидної звабливості й навернутися до своїх справ. Він гнівно ганьбив розпорядження, внаслідок якого приїжджого чиновника забуцигарили в блошиний розплідник, й віщував Ґлупову великі від того лиха. Сіла Терентієв Пузанов, на сих словах, журливо закивав головою, що якби отамани-óрлики були трошки меткішими, то вони, певно, рознесли б холодну до цурки. З іншого боку, й "шахрайка ота Клємантінка" зробила чималу послугу партії порядку…

Отакá справа, що вона все ще сиділа в клітці на майдані, й ґлуповцям залюбки було, на дозвіллі, приходити дражнити її, бо вона шаленіла при сьому нечувано, особливо ж коли до її тіла доторкалися кінцями розпечених залізних дротинок.

– Що, Клємантінко, солодко? – реготали одні, спостерігаючи, як "шахрайка" дзúжилася від болю.

– А скільки, братове, ося паскуда винúщ у нас переплямкала – страх! – примовляли інші.

– Ваше я, чи що, пúла? – освáрювала їх гуляща Клємантінка, – якби ж то не моя обездолена слабкість та не покинули мене друзі мої любі, взнали б уже ви від мене, якою я є!

– Товстом’яса ось тобі либонь раніше, якою є, показала!

– Тож-бо "товстом’яса"! Я, хоч яка вже не є, а все-таки градоначальницька донькá, а то взяли собі ходовý німкеню!

Задумалися ґлуповці над сими Клємантінчиними словами. Загадала вона їм розгадóньку.

– А що, друзякú! адже вона, Клємантінка, хоча й шахраювата, а правду мовила! – говорили одні.

– Ходімо, порвемó товстом’ясу! – галасували інші.

І якби не нагодилися отут будочники, то б непереливки "товстом’ясій", полетіти б їй головою донизу з обледенілого узвозу! Та позаяк будочники були суворі, то робота над упокорюванням відтягнулася, й отамани-óрлики, погаласувавши ще трохи, розійшлися по домівках.

Але святкування "вільної німкені" добігало кінця самé собою. Вночі, тільки-но встигла вона заплющити очі, як почула на вулиці підозрілий галас й одразу збагнула, що все для неї скінчилося. В самій сорочці, боса, кинулася вона до вікна, щоб, зрештою, уникнути безчестя і не бути посадженою, як ото Клємантінка, в клітку, та вже було пізно.

Дужа рука пана Кшепшицюльского міцно обхопила її постать, а Нелька Лядоховская, "оскаженівши нечувано", притягала до відповідальності.

– Чи правда, дівко Амалько, що ти дурисвітним чином урядування викрала й градоначальницею брехливо називати себе забагнýла і тим багато люду спокусила?

– Правда, відказувала Амалька, – тільки не дурисвітним чином і не брехливо, а була і є градоначальницею по найправдивішій правді.

– І з якого дива тобі, паскудниці, таке сміхотворне діло в голову вбгалóся? і хто тебе, паскуду, на те діло напоумив? – продовжувала допитувати Лядоховская, не звертаючи увагу на Амалькіну відповідь.

Амалька образилася.

– Може, і є тут паскуда, – сказала вона, – тільки не я.

Скільки потім не пропонувалося Амальці запитань, вона презирливо мовчала; скільки не присилували її покаятися – не покаялася. Ухвалили замкнути її в одну клітку з шахраюватою Клємантінкою.

"Лячно було бачити, – каже "Літописець", – як оті дві ледáщі дівки, від третьої, ще непутящої, одна одній на розтерзáння віддáні були! Одне слово, на ранок наступного дня, в клітці нічого, крім смердючих їх кісток, уже не було!"

Прокинувшись, ґлуповці подивувалися тому скóєнню; але й тоді злегковажили. Знову всі вийшли на вулицю й стали вітати одне одного, обцілóвувалися та проливати сльози. Деякі просили похмелитися.

– Ой, дідько б вас ухопив! – говорив невлячний штаб-офіцер, спостерігаючи сю картину. – Що ж ми, усе ж, будемо робити? – запитував він зажурено помічника градоначальника.

– Треба діяти, – відповідав помічник градоначальника, – ось що! чи б не поширити, голубчику, в народі чутки, що тота Амалька, на місці храмів Божих, костели всюди ставити веліла?

– І незрівнянно!

Та під полудень чутки стали ще тривожнішими. Події збігáли за подіями з швидкістю неймовірною. В солдатській слобідці, що в передмісті, виґулькнула ще претендентка, Дунька-товстоп’ята, а в стрілецькій слобідці подібну претензію оповíстила Матрьонка-нóздря. Обидві обґрунтовували свої права тим, що й вони не раз бували у градоначальників "для присмáчки". Вийшло, доводилося відбивати вже не одну, а заразом трьох претенденток.

І Дунька, й Матрьонка сваволили невимовно. Виходили на вулицю й кулаками відбивали перехожим голови, ходили по одинці на шинки й розтрощували їх, вловлювали молодих парубків і ховали їх в запілля, їли немовлят, а в жінок вирізували пéрсти і теж їх їли. Розплівши коси за вітром, у самому вранішньому неґліже, вони гасали міськими вулицями, немов несамовиті, плювалися, кусалися й вигукували незугарні слова.

Ґлуповці просто знавісніли від жаху. Знову всі кинулися під дзвіницю, і скільки тут було перебито й перетоплено тіл народних – того навіть приблизно уявити неможливо. Почалося всезагальне судилище; усякий пригадував про свого ближнього всячину, навіть таке, що тому й уві сні не снилося, а позаяк судоговорíння було однослівним, то в місті; тільки й чулося: лясь-лясь-лясь! Близько четвертої години пополудні зайнявся поліцейський відділок. Ґлуповці кинулися туди й заціпеніли, вгледівши, що приїжджий чиновник згорів увесь на попіл. Знову почалося судилище; почали дошукуватися, з чийого злодійства почалася пожежа, та й вирішили, що пожежа викликана невиправним злодієм і ледащо п’ятим Івашкою. Підтягли Івашку на дибу, вимагаючи чистосердечної правди, та сáме в сю хвилину в пушкарівській слобідці загорівся тарганячий малий розплідник, й усі кинулися туди, покинувши п’ятого Івашку вúснути на дибі. Вдарили у великий дзвін, але полум’я вже розлилося як річка й перепалило всіх тарганів до óдного. Тоді вловили Матрьонку-нóздрю й заходилися чемненько топити її в річці, вимагаючи, щоб вона сказала, хто її, закінчену ледащицю й злодíйку, на лиходійство напоумив і хто у тій справі потурав? Але Матрьонка тільки пускала у воді бульби, а спільників та помагачíв не виказала жодного.

Серед тієї загальної тривоги про шельму Анельку геть забули. Вгледівши, що діло її не вигоріло, вона, нишком, знову переїхала у свій заїжджий будинок, ніби за нею ніякої шкоди й не водилося, а пани-пóляки Кшепшицюлскій і Пшекшицюлскій відкрили кондитерську й почали торгувати у ній печатними пряниками. Залишàлася одна товстоп’ята Дунька, але її присмирити було геть неможливо.

– А треба, браття, її доконче доп’ясти! – соромив отаманів-óрликів Сіла Терентьїч Пузанов.

– Овва! ходи, сунься! спритнику! – відповідали хлопці.

Був, після збаламучення, вже день шостий.

Тоді сталося видовище зворушливе й безпрúкладне. Ґлуповці раптом піднеслися духом і самі здійснили скромний подвиг особистого порятунку. Перебивши й перетопивши силу-силенну люду, вони не безпідставно дійшли висновку, що тепер у Ґлупові крамольного гріха не залишилося ніскілечки. Уцілíли тільки добропорядні. Тому кожен дивився кожному сміливо у вічі, знаючи, що йому не можна дорікнути ні Клємантінкою, ні Раідкою, ні Матрьонкою. Вирішили діяти одностайно і насамперед зв’язатися з передмістями. Як і слід було сподіватися, першим виступив на сцену невлячний штаб-офіцер.

– Співгромадяни! – почав він схвильованим голосом, та позаяк його промова була таємна, то цілком природньо, що ніхто її не вчув.

Та все ж ґлуповці просльозилися й заходилися мýляти помічника градоначальника, аби знову прийняв вудила врядування; але він, поки не спіймають Дуньки, наполегливо від того відмовився. Почулися в натовпі зітхання; залунали вигуки: "Леле! нагрішили на лихо!" – але помічник градоначальника був непохитним.

– Отамани-óрлики! у кому ще крамола жеврíє – виходь! – гаркнув голос з натовпу.

Юрмище німувало.

– Усі очистилися? – допитувався той самий голос.

– Усі! усі! – загуло юрмисько.

– Хрестіться, братове!

Усі перехрестилися, оголошено було проти Дуньки-товстоп’ятої посполите рушення.

Передмістя ж тим часом одне за одним здали в Ґлупов найрадісніші відписки. Всі одностайно погоджувалися, що крамолу слід викорчувати і для початку насамперед очистити самих себе. Особливо зворушливою була відписка передмістя Полоумнова. "Точнісінько такечки, браття, самі себе запопадливо іспитýйте, – писали тамтешні посадські люди, – хай у серцях ваших кубло крамольне не зíв’ється, а будете розумникàми, і перед особою начальницькою не облудливими, а добродійними, гідними відзнак і премилі". Коли зачитували сю відписку, з натовпу чулося ридання, а посадська дружина Аксінья Ґунявая, у запалі відданості великої, осьдечки й висипала з кóшеля два десятника й заклала підмурок капітала, на злàпання Дуньки призначеного.

Але Дунька не здавалася. Вона закріпилася на великому блощичному розпліднику й, озброївшись гарматою, пукала з неї як із пукавки.

– Ач, шельма, які артикули гарматою виробляє! – говорили ґлуповці й не наважувалися підступитися.

– Йой! ковтни тебе блощиця! – вигукували інші.

Але й блощиці ніби були з нею на одну руку. Вона хмарúщами випускала їх проти нападників, і ті нажахано розбігалися. Вирішили оборонятися від них окропом, і сей засіб начебто допоміг. А й справді, вискóків блощиць не спостерігалося, але й підступитися до хатини не можна, бо блощиці стояли там стіна стіною, та й гармата продовжувала діяти смертоносно. Намагалися запалити блощичний розплідник, але діям нападників не вистачало одностайності, позаяк ніхто не хотів узяти на себе обов’язки керувати ними, – і спроба не вдалася.

– Здавайся, Дунько! не зачéпимо! кричали нападники, міркуючи полонити її улесливими словами.

Але Дунька відповідала грубощами.

Так тривало до вечора. Коли прийшла ніч, нападники, розсудливо відступивши, залишили, про всяк випадок, біля блощичного розплідника цеп вартових.

Виявилося, бач, що стратаґема з окропом лишилася не без наслідків. Не знаходячи поживи за межами укріплення й роздрочені запахом людського м’яса, блощиці посунули всерéдину на пошуки задоволення своєї кровожерливості. У глупу північ Ґлупов здвúгнуло неприроднім лементом: то конала товстоп’ята Дунька, яку заїли блощиці. Тіло її, що було геть суцільною вúразкою, знайшли наступного дня на долівці посеред хати, і біля неї гармату і величезну зграю без ліку перечавлених блощиць. Інші блощиці, ніби присоромившись за свій подвиг, поховалися у шпарках.

Була, як розпочався заколот, день сьомий. Ґлуповці празникували. Але, попри те, що внутрішні вороги зазнали поразки й польська інтрига посоромлена, отаманам-óрликам щось шкребло, позаяк про нового градоначальника не було ні слуху ні духу. Вони повзали містечком, ніби потруєні мухи, і не бралися ні до якої роботи, тому що не знали, як ще уподобáє їхні останні вибрики новий начальник.

Аж ось, о другій годині пополудні сьомого дня він прибув. Новопризначеним, "справжнім" градоначальником був статський радник і кавалер Сємьон Константіновіч Двоєкуров.

Він безгáйно вийшов на майдан до бешкетників і зажадав призвідників. Виказали Стьопку Ґорластого та Фільку Бєсчастного.

Дружина нового начальника, Лукєрья Тєрєнтьєвна, милостиво на всі боки вклонялася.

Отак закінчився той зледащілий та сміху вартий шал; закінчився і відтоді не повторювався.

 

РОЗПОВĺДКА ПРО ДВОЄКУРОВА

 

Семьон Константіновіч Двоєкуров градоначальствував у Ґлупові з 1762 до 1770 року. Простóрого опису його градоначальствування не знайдено, проте, керуючись обставиною, що воно припало на перші та ще й на найвидатніші роки єкатєрінинської епохи, слід висунути здогáд, що для Ґлупова се були чи не найкращі часи в його історії.

Про Двоєкурова, як особу, "Ґлуповський Літописець" згадує тричі: вперше в "короткому поцінуванні градоначальників", удруге – в заключній частині звіту про заколоти, і втретє – при викладі історії ґлуповського лібералізму (див. поцінування градоначальствування Угрюм-Бурчеєва). З усіх тих згадок випливає, що Двоєкуров був людиною передовою й ставився до покладених обов’язків більш ніж вдумливо. Годі й думати, щоб "Літописець" своєвільно наважився на таке вагоме біоґрафічне умóвчання в історії рідного міста; найвірогідніша гадка, що наступники Двоєкурова зумисне знищили його біоґрафію, бо свідчила про надто відвертий лібералізм і яка б звáбливим приводом дала підстави дослідникам нашої дідизнú дошукуватися конституціоналізму навіть там, де, насправді, верховенствує тільки принцип свобíдного батожíння. Здогáд сей почастú виправдовує та обставина, що в ґлуповському архіві досі є аркушик, що, очевидно, був одним з повної біоґрафії Двоєкурова, і такий він покреслéний, що, всупереч усім зусиллям, видавець "Літопису" спромігся розтлумачити тільки таке: "не мúршавого зросту… викликáв обґрунтовані сподівання, що… Але охоплений жахом… не міг сього виконати… Згадуючи, весь вік журився…" Та й усьóго. Що приховують сі загадкові слова? – З цілковитою певністю відповíсти на се запитáння, звісна річ, не можна, та коли дозволено вдатися у сьомý надзвичайному предметі до здогáдів, то можна передбачати  одне з двох: або ж у Двоєкурова, не маленького на зріст (близько трьох аршин), мався якийсь особливий талант (приміром, подобатися жінкам), якого він не виправдав, або що йому дали доручення, якого він, знітившись, не виконав. І потім увесь свій вік журився.

Як би там не було, а діяльність Двоєкурова в Ґлупові була безперечно плідна. Самé вже те, що він зафундував пивоварню й медоваріння та споживання гірчиці й лавру ввів за обов’язок, доводить, що він був по прямій лінії родоначальником отих сміливих новаторів, котрí, як три чверті століття збігли після нього, вели війни в ім’я бульби. Та найважливіша справа його градоначальствування – се, безперечно, цидулка про потребу заснування в Ґлупові академії.

На щастя, ся записка вцілíла цíлісне * й надає нагоду виголосити просвітницькій діяльності Двоєкурова дóста вірний і неупереджений присуд. Видавець дозволяє собі міркувати, що викладені у сьому документі думки не тільки свідчать, що за тих віддалених часів уже були люди, які оволоділи правильним поглядом на речі, але можуть навіть і тепер слугувати порадником у здійснені подібного заповзяття. Звісно, сучасні нам академії ввібрали дещо інші якості, відмінні від тих, які передбачав запровадити Двоєкуров, та позаяк сила не в назві, а в тій підоснові, передбаченої проектом, і яка є не що інше, як "розгляд наук", то живовидячки, що аж поки царює потреба у "розглядах", до того часу й проект Двоєкурова втримáє за собою значýщість виховного документа. А що назви довільні й вельми рідко що-небудь змінюють – се переконливо довів один із спадкоємців Двоєкурова, Бородавкін. Він теж клопотався про заснування академії, і коли одержав відмову, то надалі, не клопочучи розум, змурував замість неї поліцейський вíдділок. Назва змінилася, але гаданої мети досягли – Бородавкін до більшого й не праг. Але ж хто зголоситься сказати – чи довго проіснувала б збудована Бородавкіним академія й що проросло б на тій ниві? Бува, виявилося б, що збудовано її на піску; може, замість "розгляду" наук заходилися б присилувати до таких? Се все у дивовиж здóгадно й нерозсудливо. А з поліцейським вíдділком – діло певне: і збудований він міцно, і з колії "розгляду" не виб’ється нікуди.

 

* Вона друкується дослівно наприкінці сієї книги.

 

Ось якраз сю думку й зміцнює Двоєкуров у своєму проекті в тій незаперечній зрозумілості й послідовності, які, на жаль, не притаманні жодному сучасному нам вигáдникові. Звісно, у нього не було такої рішучості, як у Бородавкіна, тобто не змурував кордеґард замість приміщень академії, але рішучість, здається, ніколи не була його ознакою. То чи випадає звинувачувати його за сей недолік? або ж, попри те, слід убачати в сій обставині приховану схильність до конституціоналізму? – правдива відповідь на се запитання в царúні сучасних дослідників вітчизняної старожитності, чию увагу видавець націлює на першоджерело.

 

ГОЛОДНИЙ ГÓРОД

 

1776-й рік настав для Ґлупова за найщасливіших призвíстках. Протягом усіх шести років поспіль місто не горіло, не голодувало, не переживало повселюдного слабування, ні мору худоби, і громадяни не без підстав приписували се нечуване у літописах благоденство безклепкості свого начальника, бригадира Пєтра Пєтровіча Фєрдищєнка. Й навсправжки, Фєрдищєнко був таким запанібратливим, що літописець вважає за потрібне неодноразово та ще й підкреслено настійливо наголошувати на сій властивості, як на простісінькому природньому поясненні отого задоволення, що його запізнáли ґлуповці під час бригадирового урядування. Він ні в що не втручався, вдовольнявся помірною даниною, залюбки заходжував у шинки поплескати язиком з шинкарями, вечорами виходив у засмальцьованому халаті на рундук градоначальницького дому і грав з підлеглими в "носа", споживав жирну страву, пив квас і любив щедро вкрапляти у свою мову пéстливе слово "брáте-голýбе".

– Ану, брáте-голýбе, лягай! –мовив до міщука, котрий провинився.

Або:

– Еге, бо ж корівку, брáте-голýбе, від тебе продати треба! тому, брáте-голýбе, що залеглий боржок – се святе діло!

Втямливо, що після вигáдливих дій маркіза де Санґлота, котрий у міському саду явив себе повітроплавцем, сумирне врядування пристаркуватого бригадира мало здатися і "розкошуванням", і "подивуванню гідним". Уперше вільно хапнули повітря ґлуповці й прозріли, що жити "без ýтиску" не в приклад краще, як жити "з ýтиском".

– І за вухом не свербить, що він парадів не влаштовує та з полками на нас не ходить, – говорили вони, – зате ми при ньому, таткові, розвиднúлися! Теперечки, вийшов ти за ворота: най – на місці сиди; най – куди очі знáйдуть, іди! А було так перш, скільки самих порядків – аж не доведи Боже!

Але Фєрдіщенка чорти заморочили на сьóмому році урядування. Сей добротлúвий та дещо лінькуватий очíльник зненацька зробився діяльним і аж надмір наполегливим: скинув засмальцьовані халамиди й заходив містом у віцмундирі. Кинувся вимагати, щоб городяни ґав не ловили, а банькували ув обидві очі, й аж на довершення справи влаштував такий рейвах, який міг презлé для нього закінчитися, якби, у непросвітну годину роздратування ґлуповців, вони не осяялися думкою: "А що, мужики, як нас за се не розхвалять!"

Річ у тім, що на сю пору, на виїзді з міста, у слобідці Навозній, квітла вродою містечкова дружина Альона Осіпова. Видноділо, ся жінка уособлювала тип отієї солодкої російської красуні, коли ковзкий погляд на неї не збурює хтивість, а пульсує відчуттям, що аж усе нутро геть повагом тане. Вона, середнього зросту, була в тілі, а білолицість прикрашав рум’янець; вилупатість великих сірих очей царювала її чи то безсоромністю, чи то соромливістю; налиті вишневі губи, густі, гарно окреслені брови, темно-русява коса до п’ят і проходжувалася вулицею "сірою вутінкою". Чоловік її, Дмітрій Прокофьєв, фірманував, і був їй рíвнею: молодий, міцний, красивий. Ходив він у плисовій московській чумарці й поярковому капелюсі, розцяцькованому павичéвим пір’ячком. І запала у душу Альонка, й Альонці у душу запав Дмітрій. Частенько навідували вони сусідню корчму і, щасливі, співали там вмíсті пісéнь. А ґлуповці безмір тішилися з їхнього злагíдного життя.

Чи довго, чи нетривало вони так жили, тільки на початку 1776 року, та до тієї ж корчми, де вони післяробíтно раювали, зайшов бригадир. Увійшов, випив чвертку, спитав у корчмаря, чи збільшується кількість п’яничок, але саме у сю часинку побачив Альонку й відчув, що язик йому прилип до горлянки. Одначе на людях сказати вголос про те посоромився, а вийшов надвір та поманив за собою Альонку.

– Хочеш, молодичко, зі мною скохатися? – запитав бригадир.

– А здався б ти мені … облізлий? – відказувала Альонка, зухвало дивлячись йому в очі, – у мене свій чоловік нівроку!

Тільки й було між ними сих слів промовлено; та недобрі були сі слова. Наступного ж дня бригадир прислав до Дмітрія Прокофьєва на постій двох інвалідів, наказавши їм "не цуратися утисків". А сам, убравшись у віцмундир, пішов повз крамниці та, щоб повагом привчити себе до строгого порядку, запально кричав на торговців:

– Хто ваш начальник! розкажіть! чи, таке, не я ваш начальник?

Зі свого боку, Дмітрій Прокофьєв, ні, щоб угамуватися та легесенько молодицю напоумити, зайшовся на слова недоладні, ще й Альонка, озброївшись рогачами, гнала інвалідів геть і на всю вулицю дерла не своїм голосом:

– Ой та бригадир! до заміжньої жінки, немов блощиця, на перину заповзти хоче!

Розгáдливо, як мусів засмутитися бригадир, зачувши про ті шанобливі слова. Та позаяк сі часи були ліберальними і серед загалу ширилися балачки про корисність виборного начала, то скористатися зі своєї одноособової влади старий змушено постерігся. Зібравши уподобáних ґлуповців, він стисло виклав перед ними справу й зажадав негайного покарання нéслухів.

– Вам, добряки мої, та книги в руки! – ліберально додав він, – яке безлíччя від душі призначите, я наперед згоден! Адже ниньки у нас часи настали: всякому своє, аби ж березовокáші були!

Уподобані порадилися, трохи погаласували й ухвалили таку відповідь:

Скільки є на небі зірок, стільки твоєму благородію їх, пройдисвітів, научати треба!

Заходився бригадир лічити зірки ("вельми був безклепкувáтим", - повторює з сього приводу архіваріус-літописець), та вже на першій сотні збився й звернувся по роз’яснення до денщика. Денщик відповів, що зірок у небі аж чортів тиск.

Здогадуємося, бригадира втішила ся відповідь, бо коли Альонка з Мітькою, вернули, після екзекуції, домíв, то хиталися ніби п’яні.

Усе ж таки Альонка й сього разу не похопúлася або, як висловлюється літописець, "від бригадирових канчуків користі для себе не всмакувала". Усупереч тій науці, вона аж ніби вкрай знавісніла, що й довела через тиждень, коли бригадир знову прийшов до корчми і знову поманив Альонку:

– Що, дурне порíддя, надумалася? – запитав у неї.

– Ач тебе старого пса, скривдило! Чи мало на осоромлéння моє надивився! – відсварилася Альонка.

– Гаразд! – сказав бригадир.

Усе ж наполегливість старого присилувала Альонку замислитися. Повернувшись після тієї розмови додому, вона ну ніяк протягом якогось часу не могла пóратися, немов місця собі не знаходила; потім підпливла до Мітьки й гірко-гірко заплакала.

– Либонь, як-ніяк, а бути мені в бригадира полюбовницею! – говорила вона, заливаючись слізьми.

– Тільки ти се зрóби! та я тебе… і черепки твої нікчемні за вітром впýщу! – задихáвся Мітька, і з люті ото вже поліз за віжками на під, та враз схаменувся, задрижав усім тілом, упав на лаву й заревів.

Кричав він дуже, щосили, а про що кричав, теє втямити було неможливо. Видно було тільки, що чоловік збунтувався.

Дізнався бригадир, що Мітька надумав збунтувати, й удвічі проти попереднього вдався в смуток. Бунтівника забили в залізо й одвели у вíдділок. Як малохольна, кинулася Альонка на бригадирове подвір’я, але путнього нічого вимовити не могла, а тільки шматувала на собі сарафан і неподобне кричала:

– На, пес, жери! жери! жери!

І дивно, бригадир не тільки не образився на сі слова, але, всупереч їм, ще нічого не вбачивши, обдарував Альонку в’яземським пряником і банкою помади. Побачивши сі дари, Альонка ніби сторопіла; кричати – не кричала, а тільки тихенько схлипувала. Тоді бригадир наказав принести свій новий мундир, вбрався у нього та в усій красі з’явився перед Альонкою. Саме в той час притьма з’явилася з дверей літня бригадирова економка й почала Альонкку всовіщати.

– Ну, чого там, паскудо, жалієш, розмізкуй! – говорила облеслива баба, – таж тебе бригадир у медовому ситі купатиме!

– Мітьку вжалько! – відказувала Альонка, але таким тихим голосом, аж було зрозуміло, що їй уже спала гадка про упокорення.

Тієї ж ночі у бригадировому домі сталася пожежа, яку, на щастя, встигли загасити на самому початку. Вигорів тільки архів, у якому тимчасово відгодовувалася до свят свиня. Звісно, зародилася підозра у підпалі, й не впала вона ні на кого іншого, як на Мітьку. Прознали, що Мітька напоїв у калавурниці сторóжу і вночі самовільно виходив невідомо куди. Злочинця впіймали й заходилися допитувати з тортурами, та він, як закінчений злодій і харцизяка, відмагався від усьогó.

– Нічого я про таке не знаю, – говорив він, – знаю тільки, що ти, старий собацюро, від мене дружину силоміць викрав, і я тобі се, старому псові, прощаю… жери!

Але-ж Мітькиним словам не не йняли віри, а позаяк випадок трапився нагальний, то й судовий розгляд його був спрощеним. Через місяць Мітьку вже били на майдані канчуком і, випікши тáвра, відправили на Сибір, у гурті з іншими невиправними лиходіями та харцизяками. Бригадир тріумфував, Альонка тихенько схлипувала.

 

Одначе ґлуповцям ся справа так не минулася. Як ведеться, гріхи бригадира насамперед окошилися на них.

Усе змінилося відтоді в Ґлупові. Бригадир, при повному мундирі, щоранку оббігáв крамниці та й хáпав, та й пер. Навіть Альонка почала знічев’я хáпати, і - нá тóбі, ні сіло ні впало, почала гнути кирпу, буцім вона не візничиха, а попівська донечка.

Та сього замало: сама природа відмовила ґлуповцям у прихильності. "Нова ся Ієзавель, – оповідає про Альонку літописець, – навела на наше місто пóсушшя". Від самого весняного Миколая, з тих пір, як почала заходити вода у маловóддя, й аж до Іллі, не випало ні краплі дощу. Старі люді не пам’ятали чогось подібного, й не без підстав приписували се явище гріхопадінню бригадира. Небо розжарилося й шквальною зливою спеки тóркало все живе; у повітрі помічалося ніби якесь тремтіння й тхнуло горілим; земля тріскалася й зробилася не кóпною як камінь, що ні плугом, ні навіть заступом узяти її було зась; усе зéло й молода городинá зжовкли; жита відцвіли й виколосилися дивовиж зарано, але були такі обріднí, й зéрно було таке плюсклé, що й не сподівалися зібрати засíвне; ярина навіть не зійшла, й засіяні нею поля лежали чорні, ніби обсмалені, засмучуючи очі простолюдинів безнадійною голúзною; навіть лобода не вродила; худоба кидалася навмання, ревла й іржала; не надибавши в полі паші, вона кидалася у місто й запруджувала вулиці. А уходоблений люд ніби набряк похмурістю, лицем спавши, човгав пригнічено; тільки гончарі раділи сонячній днині, але й ті розкаялися, коли переконалися, що горшків багато, а вáрива ніц.

Одначе ґлуповці не кинулися в безнадію, тому що не могли ще осягти безодню лихої години, що насувалася. Поки ще був торішній запас, багато хто, легковажачи, пилú, їли й улаштовували бенкети, ніби у коморах не випорóжнюється. Бригадир у мундирі прошкував через місто та якнайсуворіше наказувáв, щоб людей, "похнюплених", забирали у вíдділок і приводили до нього. Щоб підбадьорити народ, він доручив посесору влаштувати в заміському байраці пікнік і пустити феєрверк. Пікнік відбýли, феєрверк випалили, "але хліба з тóго людям не підвéзли". Тоді бригадир закликав до себе "уподобàних" і звелів їм підбадьорювати народ. Стали "пестунчики" ходити по сусідах, і жодного похнюпленого не оминули, щоб не втішити.

– Ми люди звичні! – говорили одні, – ми перетéрпіти можемо. Якщо нас теперечки всіх на купу скласти і з чотирьох боків підпалити – ми й тóді слова наперекір не мовимо!

– Та що й казати! – додавали інші, – нам тéрпіти можна! а тому знаємо, що у нас є начальники!

– Ти думаєш як? – підбадьорювали треті, – ти думаєш, начальство, ба, спить? Ні, брате, воно на óдне око куняє, а другим, мабуть, аж ген-ген бачить!

Та коли впоралися на сіножаті, то виявилося, що худоби не буде чим годувати; коли закінчилися жнива, то виявилося, що й людóнькам теж нема чого їсти. Ґлуповці злякалися й почали ходити до бригадира на подвір’я.

– То ж як, пане бригадир, щодо хлібця ось? поклопочеш? –питали вони його.

– Дбаю, любенькі, дбаю! – відказував бригадир.

– Отой, уже ж ти постарайся!

Наприкінці липня пішли безтолкові дощі, а в серпні народець почав помирати, бо все, що було, поїли. Придумували, яку б таку страву готувати, щоб було трúвно; змішували борошно з житньою січкою, але тлустими не ставали; удалися, чи не буде краще з товченою сосновою корою, але й тут на справжній наїдок не спромоглися.

– Хоч і справді, що від сьогó харчу живіт ніби й наїдається, прецінь, товаришéчки, треба так сказати: сама ся їжа пýста! – говорили проміж себе ґлуповці.

Базари спорожніли, продавати не було чóго, та й нíкому, бо місто обезлюдíло. "Які померли, – каже літописець, – які, стративши пам’ять, розбіглися хто куди". А бригадир тим часом ніяк не припиняв свого беззаконня й купив Альонці нову драдедамову хустку. Увíстившись про се, ґлуповці знову сполошилися й усенькою громадою ввалилися на бригадирове подвір’я.

– Адже ось, послухай, не гаразд, бригадире, чиниш, що з жінкою за живого чоловіка сúлувано живеш! – говорили вони йому, – та й не на те ти сюди начальством прислáний, щоб ми, сироти, за твої дурощі халепи напитували.

– Наберіться терпцю, любесенькі, всього вдосталь буде! – дзиґувався бригадир.

– Еге ж! ми тéрпіти згоднí. Ми люди призвúчаєні! А тільки ти, бригадире, над сими нашими словами поміркуй, бо, не приведи лихо: тéрпимо-терпúмо, а воно й проміж нас безклепких людей чимало набереться! Коли б чого не сталося!

Громада розійшлася миролюбно, проте бригадир кріпко задумався. І сам бачить, що Альонка всьому злу призвіднúця, а розлучитися з нею надсила. Послав по панотця, сподіваючись у бесíді з ним знайти втіху, але той ще більше розтурбував, оповівши історію про Ахава та Ієзавель.

– І докіль не розтерзали її пси, весь народ вигіб до ноги! – закінчив панотець свою опóвідку.

– Схаменися, отче! невже ж Альонку собакам віддати! – перепудився бригадир.

– Не на те про се кажу! – пояснив панотець, – одначе і про нижческазане не зайве поміркувати: паства у нас байдужа, заробітки мізерні, харчі дорогі… де ж пастиреві ось узяти, пане бригадир?

– Лишенько! за гріхи мене, старого, Бог поплутáв! – простогнав бригадир і гірко заплакав.

І ось, знову він усівся до свого писання; писав багато, писав у всі усюди.

Рапортував так: коли хліба нема, то, трапиться притýжність, хай хоч рекрути прибудуть. Але на жодне своє пúсання з жодного місця на жодну відповідь не вшановáвся.

А ґлуповці що не день ставали уїдлúвішими й улáзливішими.

– Що? одержав, бригадире, відповідь? – напитували вони його з нечуваним зухвальством.

– Не отримав, любесенькі! – відказував бригадир.

Ґлуповці дивилися йому "неподóбне проти звичáю" в очі й кивали головами.

– Шолудивий ти! ось що! – докоряли вони йому, – через те тобі, засранцеві, не відписують! не гідний!

Одне слово, запитання ґлуповців робилися вкрай нíяковими для бригадира. Настала така хвилина, коли починає говорити черево, проти якого будь-які правильні слова й хитрощі вже безсилі.

– Так; умовляннями з сим народом нічого не вдієш! – розмірковував бригадир, – тут не умовляння потрібні, а одне з двох: або хліб, або… команда!

Як і всі добрі начальники, бригадир схилявся до сієї останньої ідеї тільки у скорботі; але поволеньки він так пройнявся нею, що не тільки змісив команду з хлібом, а навіть почав прагнути першої більше останньому.

Підведеться бригадир уранці ранесенько, всядеться біля вікна, та все прислухається, чи не долине звідки: турý-турý?

 

Розсиптесь, óрлики!

За валуни й кущі!

По два у стрій!

 

– Ні! не чувати!

– Наче й Бог про наш край геть забув! – прокаже бригадир.

А ґлуповці тим часом усе жилú, все жилú.

Молоді всі до одногó порозбігалися. "Біглі, бігли, – каже літописець, – безліч їх, ні до чого не добігшись, вінець перейняли; багатьох половили й ув'язнúли; сі вважали себе успішливими". Вдома залишилися тільки стариганí та малі діти, у яких не було ніг, щоб тікати. Попервах, хто залишився, зробилося легше, бо пай утеклих збільшив пай іншим. Так прожили ще з тиждень, але потім знову почали мерти. Жінкú завили, труни переповнювали церквú, трупи ж людей неродовитих валялися на вулицях невприбрáнні. Трудно було дихати у завхвóреному повітрі; виґулькнув перéляк, аби до голодомору не прилучився ще й чумний мор, і в пересторозі лиха без зволікання створили комісію, написали проект про облаштування тимчасової лікарні на десять ліжок, наскýбли корпії й послали в усі місця по рапорту. Та, незважаючи на такі видимі ознаки дбайливості начальства, серця міщуків уже загрубли. Не минало й години, щоб хтось не скрутив до бригадира дулю, не назвав його "шолудивим", "засранцем" тощо.

На довершення лиха, ґлуповці схаменулися. За вкоріненим здавна крамольницьким узвúчаєм, зібралися вони біля дзвіниці, заходилися думати й гадати та й скінчили тим, що вибрали зі свого середовища клопотальника – найстарішого на все місто чоловіка, Євсєіча. Довго вклонялися і громада, і Євсєіч одне одному в ноги: перша просила послужити, інший просив увільнити. Аж ось громада мовила:

– Скільки ти, Євсєічу, на світі рóчків живеш, скíлькох начальників бачив, а все живим числишся!

Тоді Євсєіч теж не витерпів.

– Багато років вúжився! – вигукнув він, зненацька запалившись. – Багатьох начальників бачив! А живий!

І, промовивши се, заплакав. "Збурúлося старезне серце його, щоб послужити", – додає літописець. І зробився Євсєіч клопотальником, і поклав у серці своєму усовіщати бригадира до трьох разів.

– Чи знано тобою, бригадире, що ми тут гóродом усім сироти помираємо? – так розпочав він своє перше усовíщення.

– Знано, – відказував бригадир.

– А ще й чи знано тобі, бригадире, з якого лайдакуватого злочину такий звичáй поміж нами завівся?

– Ні, не знано.

Перше усовíщення добігло кінця. Євсєіч допрошкував до дзвіниці й у подробицях відзвітував перед громадою. "Бригадир, ач, угледівши таку Євсєіча запеклість, перейнявся страхом", – каже літописець.

Через три дні з’явився до бригадира Євсєіч удруге, "але колишню наполегливість стратив".

– З правдою мені жити скрізь добре! – сказав він, – ось, моя справа справедлива, то випровáдь ти мене на край світу, – мені й там буде з правдою зáтишно!

– Се впéвно, що з правдою жити злагíдно, – відказував бригадир, – тільки ось яке я слово тобі мовлю: краще б тобі, старезному старцеві, з правдою вдома сúдіти, аніж лихо на себе наклúкати!

– Ні, мені з правдою вдома сидíти не випадає! бо вона, правда-матінка, непосидюща! Ти зиркаєш: як ото б в хату та на лежак вилізти, а вона, бач, правда-матінка, з хати геть виганяє… он що!

– Що ж! про мене! Тільки, коли б їй, твоїй тій правді, на сýлицю не наскочити!

І друге усовíщення добігло кінця. Знову повернувся Євсєіч до дзвіниці, і знову в подробицях відзвітував перед громадою. "А бригадир, спостерігши Євсєіча про правду безпотребно бесідуючого, перейнявся до нього не більшим страхом за попередній", – додає літописець. Або, іншими словами, Фєрдищєнко зрозумів, що трапиться людина, котра здалеку заводить розмову про правду, то се означає, що вона сама не зовсім певна, чи справді її за тоту правду не вибатóжать.

Ще через три дні Євсєіч прийшов до бригадира втретє й сказав:

– А чи знано тобою, старим псом…

Та не встиг він гаразд і рота роззявити, як бригадир і собі гарикнув:

– Вбрати дурня в залізяччя!

Убрали Євсііча в арештантську вдягáнку та, "як наречену, що женихові назустріч прóстує", повéли, в супроводі двох пристаркуватих інвалідів, до калавурні. В міру того як кортеж наближався, товпúська ґлуповців розступалися й давали дорогу.

– Не страхопудься, Євсєіч, не бійся! – вигукували з усіх сторін, – з правдою тобі скрізь житиметься хóроше!

А він вклонявся на всі боки й відказував:

– Простіть, отамани-óрлики! коли кóго скривдив, і коли пéред ким нагрішив, і коли кóму неправду сказав… всенкí простіть!

– Бог простить! – чулося у відповідь.

– І якщо перед начальством повівся непоштиво… і якщо у заводіях був… і за те, Христа ради, простіть!

– Бог простить!

Від отої хвилини знúкся старий Євсєіч, начебто його й на світі не було, щез безпорóшно, як уміють зникати тільки "дбайливці" російської землі. Однак суворість бригадира стала у пригоді тільки на короткий час. Протягом кількох днів місто справді притихло, та позаяк хліба однаково не було ("нема бідування більшого!" повíствує літописець), то в хіть або й внéхіть, а знову довелося ґлуповцям зібратися біля дзвіниці. Спостерігав бригадир зі свого ґаночка за сим ґлуповським "бунтарським ошалінням", і думав: "Осе б зараз шротиком – раз-раз-раз – і не мукнули б". Але ґлуповцям тяглося не до бунтарства; зібралися вони, почали лагідним штибом радитись, як би їм "про себе подбати", але ніяких нових вигáдок придумати не могли, як те, що знову обрали клопотальника.

Новúй клопотальник, Пахомич, кинув оком на справу дещо іншими очима, протилежне бідолашному його попередникові. Він розміркував так, що тепереньки найпевніший засіб – се розпочати у всі світи супліки писати.

– Знаю я одну людинóчку, – звернувся він до ґлуповців, – бува не до неї нам попéред уклонитися піти?

Почувши сю мову, більшість зраділа. Хоч як кусалося "скільки треба", та всім ніби полегшало від думки, що є десь якась людина, котра зголóситься за всіх "дбати". А що без "дбайливості" не обійтися – те вже усвідомлювалося одностайно; бо кожному видíлося не за приклад зручнішим, щоб за нього "дбав" хтось інший. Тому натовп аж ось-ось майже знявся з місця, аби добігти поради Пахомича, як вúроїлося питання, куди прямувати: праворýч чи лівóруч? Сим моментом нерішучості скористалися люди охоронної партії.

– Стривайте, отамани-óрлики! – сказали вони, – коли б нас за сьог чоловічка бригадир не впхав у дíжу! Ліпше поспитаємося попервах, яка така людина?

– А така ся людина, що всі вхóдини й вихóди знає! Одне слово, пройдисвіт! – заспокоїв Пахомич.

Аж виґулькнуло, що "чоловічок" – не хто інший, як відставний приказний Боґолєпов, котрого втришиїли зі служби "за трясіння правицею", бо в отому дрожі полягала причина нáпоїв. Жив він дéсь там на "болоті", у напіврозваленому зрубчику якоїсь міщанської дівки, котра, за її легковажність, користалася прізвиськом "кози" й "заслиненої кварти". Чимось справжнім не займався, а строчив від рання до поночів’я викáзи, які писав, притримуючи прáвицю лівúцею. Ніц іншого про "людинóчку" не зналóся, та, очевидячки, й не відчувалося у тім нагальності, тому що більшість уже заздалегідь схилялася до безумовної довіри.

А проте запитання "охоронних людей" усе-ж марно не минулося. Коли натовп уже зрушив, за вказівкою Пахомича, то кілька осіб відокремилось і попрямувало на бригадирове подвір’я. Стався розкол. З’явилися так звані "відпадники", тобто такі передбачливці, котрі завданням собі ставили те, щоб захистити свої спини від потрясінь, очікуваних на майбутнє. "Відпадники" прийшли на бригадирів двір, але сказати нічого не сказали, а тільки потупцювали на місці, щоб засвідчити.

Одначе, попри розкол, орýдка, вигадана ґлуповцями на "болоті", посувалася як годиться.

На хвилину Боголєпов завмислúвся, ніби йому ще треба було дáвнішній хміль з голови вибити. Проте се був рóзмисел пробіжнúй. Услід за тим він гарячково смикнýв з чорнильниці перо, обсмоктав його, сплюнув, ухопився лівою рукою за правицю та й почав строчити:

 

У ВСІ МІСЦЯ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

 

Просять найнещаснíшого міста Ґлупова горювáльники всіх станів чини й найнижчі простолюдці, а про що, про те йдуть пункти:

 

1). Сим повідомляємо до всіх Російської імперії місць та особин: мремó ми всі, сироти, до ноги. А начальство дóвкруж себе бачимо невміле, в допрáвці смиковóго суворе, до милості в допомíччі мало сквапнé. І ще розказуємо: котра у того бригадира, Фєрдіщєнка, биндюжникóва дружина Альонка, то від неї достеменно всім нашим лихам вúджерелля притрапúлося, а понад те причини не вбачаємо. А коли жила Альонка у чоловіка свого, Мíтьки-фірувальника, то було в нашому місті сумирно й жúли ми з усіма статками. Хоч і далі терпіти згодні, одначе побоюємося: якщо всі помремо, то б коли бригадир зі своєю Альонкою на нас наклеп не звів і перед начальством у непевність не втяг.

2). Інших пунктів не містúться.

 

До сеї супліки, замість простóлюду міста Ґлупов, через неписьменність їхню, проставлено двісті й тринадцять хрестів.

 

Коли супліку прочитали й захрéстили її, то у всіх немов відлягло від серця. Запакували бамагу в конверт, припечатали й здали на пошту.

– Ач, попленталася! – говорили старі люди, слідкуючи за тройкою, що відносила їхній шпарґаль у невíдому далéчінь, – ниньки, отамани-óрлики, тéрпіти нам не довго!

І на ділі, в місті знову стало тихо, ґлуповці ніяких нових бунтів не вчиняли, а сиділи на призьбах і чекали. Коли ж подорожні запитували: як справи? – то відказували:

– Тепер наша справа певна! тепер ось ми, братику мій, бамагу подáли!

Але минав місяць, спливав наступний – резолюції не було. А ґлуповці все жили та все щось там жували. Сподівáнки більшали і в щоднодéнні набували дедалі більшої вірогідності. Навіть "відпадники" почали переконуватися в недоречності своїх побоювань та кріпко чіплялися, щоб їх записували у заводіяки. Мо' й так, що ся справа скінчилася б моровицею, якби не бригадир особистою адміністративною безтолковістю сам не стурбував громадської думки. Уведений в оману зовнішнім спокоєм городян, він опинився у вкрай дражливих обставинах. З одного боку, він відчував, що йому робити нíчого; з іншого боку, теж відчував – що нічóго не робити не можна. Тому він замислив щось проміжнé, щось таке, що приблизно скидалося на гру в блúщики. Закине в гущавúну гачок, витягне звідти зловмисника й посадить. Потім знову закине, знову витягне й знову засадить. І побіжно все пише, все пише. Першим, звісна річ, засадив Боґолєпова, який з ляку обмовив цілу купу зловмисників. Кожен із зловмисників, у свою чергу, обмовив чередý інших зловмисників. Бригадир розкошував, але ґлуповці не тільки не переполохáлися, а, глузуючи, говорили поміж себе: "Яку се нову гру старий пес виметикувáв?"

– Стривай! –міркували вони, – ось уже прийдé бамага!

Але бамага не надходила, а бригадир плів та й плів свої тенета і доплів до того, що впівголоса обплутав ними всенькé місто. Нема нічого небезпечнішого, як коріння й шворкú, коли візьмуться за них обíруч. З підмогою двох інвалідів бригадир обплутав і перетягав майже всіх городян у вíдділок, що не було вже селúтьби, в якій не числився б один чи й два зловмисника.

– Таким робом, братóве, у нього всі будемо в провині! – здогадувалися ґлуповці, й сього перестереження стало, щоб підлити масла у вогонь, що влягався.

Ураз, без якоїсь попередньої змови, вцілілі від бригадирових пазурів сто п’ятдесят "хрестів" опинилися на майдані ("відпадники" знову розсудливо зникли) і, допрошкувавши градоначальникової домúни, спинилися.

– Альонку! – гуло збіговúсько.

Бригадир утямив, що справа зайшла надто далеко і що йому нічого іншого не випадає, як заховатися в архіві. Так він і вчинив. Альонка теж метнулася за ним, та випáдку заманулося було, щоб двері архіву грюкнули саме тоді, як бригадир переступив поріг. Замок клацнув, й Альонка залишúлася перед дверима з розведеними простóбіч руками. У такому стані застукав її натовп; заскочив зблідлу, що тіпалася всім тілом, майже одурілу.

– Згляньтеся, отамани-óрлики, з мого тіла білого! – говорила Альонка ослаблим від вжáхіття голосом, – самі ви знаєте, що мене ґвалтом від чоловіка забрав!

Але збіговúще нічого вже не чуло.

– Повідýй, відьмо! – стугоніло воно, – з якого твого відьмування на наш гóрод пóсуха впала?

Альонка ніби запаморóчилася. Вона смикалася і, немов упевнена у невідворотності лихого кінця свого починання, тільки проказувала: "Гúдливо мені! йой, батечку, нýдить мене!" От тóді сталася нечувана штука. Альонку враз, ніби пух, метнули на верхній ярус дзвіниці й кинули звідти на путівець з височини понад п’ятнадцять сажнів …

"І не лишилося від отієї бригадирової солодкої розваги ані шматинки. В один переклíп оком розтягли її бездомíвні голодні пси".

І ось, тотої миті, коли звершилася та безтямна кривава драма, звіддáлік, на шляху, враз здійнялáся густа хмара куряви.

– Хліб іде! – зойкнули ґлуповці, несподівано змінюючи скаженість на радість.

– Ту-рý! ту-рý! – виразно залунало з нутрощів куряви…

 

У стрій

Негайно стань притьмá!

В бунтарство

Забагнéтим гострякá!

Хутчíй! Хутчíй! Хутчíй!

 

 

СОЛОМ’ЯНИЙ ГÓРОД

 

Тільки-но взялóся оклигувати місто, як нова легковажність озóрила бригадира: привабила його окаянна стрільчиха Домашка.

Стрільці на ту пору хоч уже не були справжні, допєтровські стрільці, проте щось там все ж пам’ятали. Похмурі й потроху саркастичні звичаї важко поступалися зусиллям начальницької цивілізації, хоч як силувалася остання переконати, що крúкнява й непослух у жодному випадку не можуть бути припустимі стосовно якості "постійного заняття". Жили стрільці в особливому приміському селищі, названому за їхнім ім’ям Стрєлєцкім, а в протилежному кутку передмістя розкинулося селище Пушкарскоє, в якому жили пєтровські каноніри, котрі були у неласці, та їх нащадки. Спільна немилість, втім, не з’єднала сих людей, і обидва селища з повік-віків ворогували одне з одним. Здавалося, між ними існували якісь старі порахýнки, яких вони не могли забути і які кожна з сторін формулювала так: "Коли б не ваше (навзаєм) тоді зрáдження, гуляли б ми й отепер по Москві-матінці". Найперше випиналися сі порахýнки у пору косовиці. Кожне селище володіло осібними луками, але межі між ними визначалися так: "в урочищі, "де Пьотру Долґоґо батожúли" – клин, та в два за ним". І стрільці й пушкарі акуратно щороку перед петрівкою виходили на місце; спочатку, як і путні, шукали якогось яру, якоїсь річки, та ще кривої берези, що в свою пору втілювала вельми наочну межову прикмету, але років з тридцять тóму її зрубано; потім, нічого не знайшовши, заводили мову про "зрáдження" й закінчували тим, що помалу пускали в хід коси. Побоїща відбувалися дуже серйозні, але ґлуповці так надивилися на се явище, що аж нітрохи не формалізувалися ним. Навпсóлі, одначе ж, начальство розтурбувалося й наказало коси відібрати. Тоді забракло чим косити траву, й худоба помирала від безгодівлі. "І не було ні стрільцям, ні пушкарям прибутку ні найменшого, а тільки землемірам зловтіха велика", – додає з сього приводу літописець.

На одне з таких побоїщ заприсутнився сам Фердищенко з пожежною трубою та бочкою води. Спочатку він розпоряджався досить діяльно й навіть пустив у забіяк пристойний струмінь води; та коли вбачив Домашку, котра поралася в одній сорочці, попереду всіх, з вилами в руках, то "зледухе" серце його аж так спалахнуло, що він умить забув і про силу своїх присягань, і про мету своїх відвідин. Замість того, щоб поступово посилювати обливальну тактику, він спокійнісінько всівся на купинý і, покурюючи люлечку, завів з землемірами пікантну розмову. Отакечки, очима впавши на Домашку, він просидів до вечора, коли вже заклубочені сутінки самі собою приневолили ворогуючих розійтися по домівках.

Стрільчиха Домашка була зовсім іншого ґатунку, ніж Альонка. Наскільки остання була не рвучкá й жіноча в усіх рухах, настільки ж перша – поривчáста, рішуча та мужня. Погано вмивана, розпатлана, напіврозтерзана, вона уособлювала тип жінки-матюкальниці, безперестанку лайливої, що прагне скористатися з аби-якої нагоди, щоб прикрасити мову яким-небудь сороміцьким рухом. Від рання до вечора ґуґонів у селищі її голос, що кляв і зичив усякого лиха, й змовкав тільки тоді, коли зелений змій угамовував її до безпам’ятства. Стрільці з молодих гасали за нею без пам’яті, проте не ворогували через неї між собою, а всі взагалі прозивали "сахарнúцею" та "проїжджим шляхом". Пушкарі її боялися, але потáй теж хтиво прагли. Смілива була немислимо. Вона йшла на людину прямцем, ніби говорила: а нумо, побачимо, чи впокóриш ти мене? – і кожному, певно, подумки зваблювалося довести сій "безодні", що "скорити" її можна. Про вдяганку свою вона не дбала, начеб інстинктивно відчувала, що сила її не у пишнобарвних сарафанах, а в отомý незглúбимім струмені молодої безсоромності, яка нестримно проривалося з кожного її руху. Був у неї, подейкували, й чоловік, та позаяк вона вдома ночувала іноді, а все по курниках та по клунях, та й дітей у неї не було, то невдовзі про того її чоловіка геть забули, начеб так і з’явилася вона на світ Божий молодицею мúрською та молодицею нерóдихою.

Та ось власне се, тобто вкрай знахабніла непам’ять про якусь пристойність, і привабило "зледухе" серце вередливого старигáня. Солодка, аж розтоплéна безсоромність Альонки вже забулася; з’явилася потреба гострішого збуджéння, що сильніше б діяло на закунялі старечі почуття. "Брали на спробýнок солоденьку молодичку, – промовив до себе, – теперечки візьмемó молодичку норовливу". І, сказавши се, відрядив до Стрєлєцкої слободи урядника, давши йому, для годиться, розсильну книгу. Урядник заскочив Домашку напідпитку, за горóдами, біля гамазейчика, в оточенні стрільчат. Почувши вимогу з’явитися, вона ніби здивувалася, та позаяк, насправді, їй було однаково, "хто не піп – той батюшка", то після хвилинного вагання, вона зайшлася підводитися, щоб іти за посланцем. Та тут обурилися стрільчата й відібрали в урядника жіночку.  – Ач, вельми ласим став! – кричали вони, – чи ж давно у Мітьки Альонку з двору вихопив, а тепер, дивіться, вже в громадоньки бабу відібрати надумав!

Річ певна, бригадиру випало б сього разу постидатися; та його ніби біс пойняв. Як жиґнутий гасав містом й кричма кричав. Не далися йому на пуття ні уроки минулого, ні докори власного сумління, яке видимо попереджувало розпаленілого старого, що не йому доведеться розплачуватися за свої гріхи, а все тим-таки ні в чому не винним ґлуповцям. Як не відбивалися стрільчата, як не відмовлялася сама Домашка, що вона "проти громадоньки йти не сміє", але сила, як ведеться, взяла гору. Двічі періщив бригадир упертюху, двічі вона досить стійко витерпіла незаслужене покарання, та коли взялися втретє, то не витримала…

Отоді виступили наперед пушкарі й заходилися допікати стрільців глузуванням за те, що не зуміли відстояти свою любку від бригадирових малахаїв. "Нерозумники були пушкарі, – тлумачить літописець, – того не могли втямити, що, глузуючи з стрільців, самі з себе насміхалися". Але стрільцям байдужилося, щоб тлумачити дії пушкарів нерозумністю чи з іншої причини. Як люди, що почувають кревну кривду і не можуть помститися безпосередньому її винуватцеві, вони збиткували з тих, хто у них викликáв пам’ять про неї. Почалися бійки, бешкети та каліцтва; сходилися кілька проти кількох і по одинці і стіною ставали одні проти одних, і найбільше страждало від сеї зненависті місто, що опинилося якраз посередині між ворогуючими таборами. Та бригадир уже не йняв вухом і ні на що не звертав уваги. Він дістався з Домашкою горішньої світлиці градоначальникового будинку й перший день своєї перемоги відзначив тим, що зап’яндиголовúвся до чіпка з новою жертвою своєї похітливості…

Аж ось нове жахливе лихо не забарилося спіткати місто…

Пожежа почалася 7-го липня, напередодні свята Казанської Божої матері.

До перших липневих чисел все посувалося якнайліпше. Перепадали дощі, а до того ж такі тихі, теплі та своєчасні, що все зелó з пуп’янку неймовірно гналося вгору, наливалося й визрівало, наче з дива двигонуло з лона землі. Але потім упала спекотá й пóсуха, що теж нагодилися немалим сприянням, бо наставала робоча пора. Люди раділи, покладалися на зрясний врожай і поспішали з роботами.

Шостого числа вранці вийшов на майдан юродивий Архіпушко, став серед торжка й заходився розмаювати на вітрі своєю пістрьовою сорочкою.

– Горю! горю! – кричав блаженний.

Старі люди, що гомоніли дóвкруж, вмовкли, зібралися біля блаженненького та спитали:

– Де, батечку?

Але ясновидець бубонів щось недоладне.

– Стріла біжить, вогнем горить, чáдом-димóм душùть. Побачите меч вогненний, почуєте голос архангельський… горю!

Більше нічого від нього не домоглися, тому що, виговоривши свою дурноляпість, блаженний зараз же зник (наче крізь землю провалився), а затримати блаженного ніхто не наважився. І все ж старі люди замислилися.

– Про "стрілу" згадав! – говорили вони, покивуючи головами на Стрєлєцку слободу.

Та сим справа не обмежилася. Не збігло й години, як на сьому ж майдані з’явилася юродива Анісьюшка. Вона нéсла в руках малюсінький вузлик і, всівши посеред базару, почала длубáти пальцем ямку. І її обступили похилі.

– Що ти, Анісьюшка, робиш? на що ямку копаєш? – допитувалися вони.

– Добро ховаю! – відказувала блаженна, озираючи запитáльників з безглуздою посмішкою, яка вже аж від нарóдин немов застигла на її обличчі.

– А навіщо ж ти ховаєш його? ач, і так від тебе, Божої бабці, ніхто не покористолюбствує?

Але блаженна бубоніла:

– Добро ховаю… вісім стрічечок… вісім ганчірочок… вісім хустиночок шовкових … вісім золотих нагрудників… вісім кульчиків блакитнéньких… вісім перстéників смарагдóвих… вісім намистинок бурштинóвих… вісім разків перлів… дев’ята – стрічка ясно-червона… ги-ги! – засміялася вона своїм тихим, немовлячим сміхом.

– Господи! що воно будé! – шепотіли злякані старі люди.

Озирнулися, аж бригадир, п’янючий, дивиться на них з вікна та язиком не вплете, а Домашка-стрільчиха вуглинкою гральні карти в нього на обличчі малює.

– Ось, на!, пса неситого нечиста сила принесла! – замалим не прохопилися ґлуповці, але бригадир немов зрозумів їхню думку і не своїм голосом закричав:

– Знову до бунтíв приклалися! не прочухáлися!

З важкими думками розійшлися ґлуповці по своїх домівках, і того дня на вулицях не було чути ні сміху, ні пісень, ні гомону.

Наступного дня, зранку, погода трохи-трохи закомизилася; та позаяк чекала нагальна пóранка (зачиналася стерня), то всі пішли в поле. Проте робилося як з рук валилося. Чи тому, що робота випала перед святом, чи тому, що всіх пригнічувало якесь невиразне передчуття, але люди рухалися як сновиди. Так тривало до п’ятої години, коли нарід почав розходитися по домівках, аби приошатнитися та піти на всенощну. Коли збігала сьома, дзвони заблаговістили, й вулиці завелелюднилися строкатими купками народу. На небі стояла тільки одна хмариночка, проте вітер дужчав і ще дужче зміцнював передчуття загалу. Не встигли віддзвонити втретє, як суціль небо заволочилося і так оглушливо грúмнуло, що всі молільники здригнулися; за першим ударом нагодúвся другий, третій; потім почувся десь, не зблизькá, сполох. Народ ураз попер з усіх церков. Біля виходів люди скупчилися, тиснули одне одного, а надто жінки, що заздалегідь голосили за своєю худобою та майном. Горіла Пушкарская слобода, і від неї, назустріч натовпу, швидко сунула суцільна стіна піску й куряви.

Хоча дев’ята година була тільки на початку, але небо так запнулося хмарами, що на вулицях геть споночіло. Вгорі чорна, безмежна безодня, яку розтинали блискавиці; дóвкруж повітря, сповнене крутливих атомів пилу, – се все виображувало незобразний хаос, на грізному тлі якого випинався не менш грізний силует пожежі. Бачилося, як ген-ген роїлися люди, й здавалося, вони неусвідомлено товчуться на одному місці, а не шарпаються в тузі та безнадії. Бачилося, як кружляють у повітрі відірвані вóгненним крýтнем від стріх віхті запаленої соломи, й здавалося, простовíч розгортається якесь фантастичне вúдище, а не найгірші лиходійства, якими аж рясніє сліпа сила природи. Поволеньки одна по одній займалися дерев’яні будівлі й немов танули. В одному місці пожежа сягає шаленства; всеньку будівлю вогонь охопив, і в наступну хвилину розміри її зменшуються, і силует стає схожим на якісь візерунчáсті форми, що їх виточує й вигризає страшна стихія. Та ось вбíччі заряхтіла ще світла цятка, потім її заволік густий дим, і за мить з нуртовúща його випірнув вогненний язик; потім язик знову заподівся, знову вихопився – і набрав міці. Нова цяточка, ще цяточка… спершу чорна, потім яскраво-жовтогаряча; утворюється послідовність блискучих цяток, і вслід – справжнє море, яке поглинає всі окремі дрíбноти, яке вирує в берегах своєю особистою силою, яке промовляє осібним тріщанням, ґуґотінням та свистом. Не скажеш, що тут горить, що плаче, що страждає; все тут горить, усе плаче, все страждає… Навіть стогонів окремішних не вчути.

Люди стогнали тільки в першу хвилину, коли в нестямі бігли до місця пожежі. Пригадувалося у сю мит усеньке, чим коли-небудь дорожили; все щиросердне, пригріте, приголублéне, все, що допомагало примиритися з життям і нести його тягар. Людина настільки звикла жити з сими відвічними ідолами власної душі, так довго покладала на них найкращі свої сподіванки, що думка про можливість втратити їх ніколи виразно не уявлялася розумом. І ось настала хвилина, коли ся думка об'являється не як відмúсливий фантом, не як виплід перепудженої уяви, а як оголена дійсність, проти якої не може бути й заперечень. Уперше стикнувшись з сією дійсністю, людина не може витерпіти болю, яким він вражає її; вона стогне, простягає руки, скаржиться, проклятьбýє, але водночас ще сподівається, що лихо, раптом, пройде осторóнь. Та коли вона переконалася, що лихо вже спіткало, почуття її враз затихають, і тільки одна жагá заполонює серце її – се жага німої тиші. Людина приходить до власної оселі, бачить, що вона наскрíзно засвітилася, що з усіх шпарок виповзають тонюсінькі вогняні змійки, й починає усвідомлювати, що осе воно і є отой самúй кінець усьогó, який їй колись невиразно марився й очікування на який, особисто нею не поміченого, простягається через усеньке її життя. Хіба щось тут удієш? до чого ще можеш удатися? Можна тільки сказати собі, що минуле кíнчилося і що належить розпочати щось новé, щось таке, від чого залюбки б відборонився, але чого не можна позбути, тому що воно самочинно прийде й назветься завтрашнім днем.

– А чи всі ви тутечки? – лунає з натовпу жіночий голос, – один, іншенький… Ніколка ж то де?

– Я, мамцю, осьдечки, – боязко озивалося белькотіння дитини, що прищýлилася за спиною матері коло сарафана.

– Де Матрьонка? – чути в іншому місці, – адже Матрьонка в хаті лишалася!

На сей заклик виходить з натовпу парубок і притьма кидається в полум’я. Спливає одна млосна хвилина, ще одна. Падають крокви одна по одній, тріщить стеля. І ось парубок об'являється у хмарі диму; шапка й кожушина на ньому тліють, у руках нічого нема. Чути лемент: Матрьонко! Матрьонко! де ти? а потім чути заспокоювання, супроводжувані здогадами, що, ймовірно, Матрьонка з переляку забігла на город…

Нáгло, далі від сього місця, з глибини порожньої дровітні звучить нéлюдський крик, який примушує навіть се, вже геть знетямлене стóвпище перехреститися й видихнути: "Спаси Господи!" Весь чи майже весь люд рушає у напрямі на сей крик. Дровітня щойно зайнялася, але приступити до неї вже не сила. Вогонь охопив стіни з плоту, повив кожну окрему хворостину, й за хвилину зробив з темної, задимленої маси розмаковіле, яскраво-прозоре багаття. Видно було, як усередині тицялася й бігала людиночка, як вона шматувала на собі сорочку, кривавила нігтями груди, як ось вона враз уклякала й уся витягувалася, ніби хапала повітря. Видно було, як бризкали на неї іскри, наче обливали, як спалахнуло на ній волосся, як вона намагалася його загасити, а потім зав’юнилася на одному місці…

– Батечку! та се ж Архіпушко! – розгледіли люди.

Справді, був се він. Серед палаючого хмизу темна, напівздичáвіла постать його маячіла просвітлілою. Людям убачався не той неохайний, що ковзав каламутними очима, Архіпушко, яким його завжди бачили, не Архіпушко, відданий на передсмертні корчі та, як і всякий інший смертний, безсило страчений на силі перед неминучою загибеллю, а ніби якийсь заповзятець, що знемагає під надмірним тягарем власного надпориву.

– Прочúнь ворітця, Архіпушко, прочинь, ріднесенький! – кричали віддáль люди, побиваючись.

Але Архіпушка, не чув і все дзиґарював та кричав. Очевидячки стало, що йому вже починало забивати дух. Та ось стояни, що тримали солом’яний дах, підгоріли. Всенька хмара полум’я й диму впала на землю, накрила людину і закружлялася. Макóцвітна цятка на хвильку зчорніла; всі мимоволі перехрестилися…

Не відлягло пушкарям отямитися від сього видовúща, як вжахнуло їх новоз’явлене: загули на соборній дзвіниці дзвони, й негадано найбільший з них бéхнувся долу. Кинулися й туди, але неждано побачили, що геть уся слобода вже у полум’ї, й почали мізкувати про власний рятунок. Збóрисько, залишившись без даху, їжі й одяганки, посунуло до міста, але й там натрапило на бентежжя загалу. Хоча виявним було, що полум’я взяло все, що могло взяти, але городянам, що спостерігали за пожежею потóйбіч річки, привиджувалося, що пожежа піднебесúлася й заграва більше наливалася червоним. Повітря геть сповнилося якоюсь випромíнливою масою, в якій, окремими цятками, кружляли й вихрилися головешки й палаючі жмýтки соломи. "Куди ж ото вони полетять? На кого зметнуть?" – запитували себе заціпенілі городяни.

Се питання спричинило загальну паніку; кожен кинувся на своє подвір’я рятувати майно. Вулиці загатилися возами й перехожими, навантаженими й нав’юченими хатнім скарбом. Гарячково, проте без особливого галасу сунула ся валка в напрямі до вигону, і, віддалившись від міста на безпечну відстань, почала угніжджуватися. Сієї хвилини вперіщив давно бажаний дощ і розчинив на вигоні легко поступливий чорнозем.

А між тим пушкарі отаборилися на міському майдані й вирішили чекати тут на переддень. Багато хто всілися на землю й дали волю сльозам. Якийсь грамотій заспівав: на ріках вавилонських і, заплакавши, не міг кінчити; хтось вимовив ім’я стрільчихи Домашки, та відгýку нíзвідки не вчулося. Про бригадира всі немов забули, хоч деякі й запевняли, що бачили, як він тинявся з однісінькою пожежною трубою й силкувався відстояти попівський дім. Піп був осьдечки, разом з усіма, й нарікав.

– Беззаконновахом! – проказував він.

– Ти б, батечку, частіше Богу молився, та менше з матінкою упóювався! – увіч не забарилася відповідь, й опісля до розмови на сей предмет не поверталися.

У передсвіт пожежа, справді, стала вгамовуватися, почасти тому, що горіти було нíчому, почасти тому, що пішов тучнúй дощ. Пушкарі почвалали назад на димовúще й побачили купи попелу й обгорілі колоди, під якими жéврів вогонь. Дістали десь ґакíв, привезли з міста трубу й заходилися, без поспіху, розтягати вцілілий матеріал й загашати рештки вогню. Всякий грібся біля своєї хати й чогось-там шукав; багато хто справді дошукувався й хрестився. Згорілих людей малося з десяток, серед них двоє дорослих; Матрьонку ж, про яку напередодні йшлося, знайшли заснулою у міжрядді на городі. Поволеньки-повагом день увійшов ув узвичаєний, робтящий стан. Збитки рідко хто обчислював; кождий старався передóвсім визначити для себе не те, що він утратив, а те, що в нього є. У когось залишилася незачепленою погребúця, і з сього приводу висловлювалася втіха, що вцілів квас й учорашній буханець хліба; у когó якимось дивом пожежа оминула хлівець, в якому була зачинена годувальниця.

– От так корівка! розумнúця! – вихваляли миром.

Зайшлося й місто потроху вертатися до своїх лігвищ з вимушеного таборування; та ненадовго. Близько полýдення, край Іллі Пророка, що на болоті, знову загули на сполох. У тієї самої "Кози" зайнялася повітка, в якій у попередній оповідці літописець познайомив нас з приказним Боголєповим. Кмітять, що Боголєпов, сп’янілий, курив люльку та з неї впустив іскру в потерýху від сіна; та позаяк він і сам у сім випадку згорів, то здогáд сей належним чином не підтверджено. Насправді ж, пожежа нахóпилася не дуже велика, і могли б її загасити вкрай легко, але люди настільки вимучилися й приголомшилися подіями вчорашньої безсонної ночі, що досить було слова: "пожежа!", щоб зчинити між них нову всезагальну трусанину. Всі знову кинулися до хат, тягли звідти хто що міг і погналися на вигін. А пожежа тим часом розросталася й ширилася.

Не почнемо описувати наступних перипетій сього лиха, тим паче вони геть схожі на ті, наведені нами вище. Скажемо тільки, що два дні горіло місто, і протягом сього часу вигоріли під пень дві слобідки: Болотная та Неґодніца, прозвані так тому, що там жили солдатки, котрі заробітчанствували з сороміцького ремесла. Тільки третього дня, коли вогонь уже почав добиратися до собору та торгових рядів, ґлуповці трохи отямилися. Під’юджувані ворохобними стрільцями, вони виступили з табору, прийшли ватагою до градоначальникового будинку й поманили звідти Фєрдищєнку.

- А чи довго нам горіти стало? – запитали вони його, коли він, трохи повагавшись, виявився на рундуку. Та той викрýтінь тільки крутив хвостом і проказував, що йому з Богом сперечатися не випадає.

– Ми не про те кажемо, щоб ти з Богом сперечався, – наполягали ґлуповці, – де тобі, облізлому, на Бога дертися! а ти ось що скажи: за чиї бéшкети ми, сироти, теперечки помирати змушені?

Тоді бригадир раптом усовістився. Запалилося серце його соромом великим, і стояв він перед ґлуповцями й дзюрив слізьми. ("І всі ті сльози його були крокодиловими", – упереджує літописець події.)

– Мало ти нас тóрік мордував? Мало нас від твоїх дурощів та від твоїх трійчаток смерть спійткало? – вели далі ґлуповці, спостерігши, що бригадир визнає провину. – Схаменися, старий! Облиш свої дурощі!

Тоді бригадир укляк перед громадою навколішки й почав каятися. ("І було те каяття його гаспидове", – знову упереджує літописець події.)

– Простіть мені, ради Христа, отамани-лицарі! – промовляв він, уклоняючись миру в ноги, – облишаю я мої дурощі на віки вічні, й власнóруч вам тоті мої дурощі з рук на руки здам! тільки не позбитикуйтеся з неї, ради Христа, а проведіть честь честю до стрільців у слобідку!

І, сказавши се, вивів Домашку до натовпу. Побачили ґлуповці моторну стрільчиху й аж їм кóльки вхопили. Стояла вона перед ними, ота ж невмивáна, нечесáна, як і перше бýла; стояла, й хмільна посмішка блукала на обличчі її. І стала для них ся Домашка така люба, така мила, що й годі сказати.

– Здоровá бýла, Домаха! – гаркнули в один голос люди.

– Здрастуйте! Свобіднóю зробити прийшли? – відказувала Домашка.

– Добровільно пристаєш до товариства?

– А з усім моїм великим задоволенням!

Отоді Домашку попідруч привели до тогó ж таки гамазейчика, звідки її, якийсь час перед тим, віднято силоміць.

Стрільці раділи, бігали вулицями, били у ряшки та в сковорідки, й вигукували свій узвичаєний войовничий пóгук:

      Посрамíхом! посрáміхом!

І вскочили враз між ґлуповців радощі та пожвавлення великі. Всі відчували, що тягар випав з сердець і що віднині нічого іншого не лишається, як благоденствувати. Очолювані бригадиром, рушили люди навстріч пожежі, в кілька годин зламалили всеньку вулицю будинків та обкопали пожарище з боку міста глибоким рівчаком. Наступного дня пожежа вивелася сама по собі, внаслідок відсутності поживку.

Та літописець недаремне випереджав події натяками: сльози бригадирові насправді виявилися крокодиловими, й каяття його було каяттям гаспидовим. Тільки-но минулася небезпека, він засів у себе в кабінеті й заходився рапортувати в усі місця. Десять годин поспіль він умочував перо в чорнильницю, і що далі вмочав, тим більше воно робилося ядучіше.

"Сьогó 10-го липня, – писав він, – від усіх загалом ґлуповських громадян узявся проти мене значний заколот. З випадку втрапленої в слобідці Неґодніца великої пожежі зібралися до мене, бригадира, у двір усякого чину люди та почали мене приневолювати й навколішки ставити, аби я перед тими босяками перепрошував. Я ж без страху від сьóго ухилився. І теперечки міркую так: якщо осьомý їхньому гультяйству потурань накоїти, ще й надалі попускати, то коли б оте не виґулькнуло повторювальним, і вкрай до запобігання нездатним?"

Понаписувавши у такий манір, бригадир усівся біля віконечка й став очікувати, чи не пролунає звідки: ту-рý! ту-рý! Та водночас з людьми був привітним і ввічливим, що аж замалим не зачарував їх своїм голублéнням.

– Миленькі ви, миленькі! – говорив до них, – ну, чого ви, дурнесенькі, на мене прогнівúлися! Ну, взяв Бог – ну, й знову дасть Бог! У Нього, у Царя небесного, милості багато! Отакечки, братики-голубчики!

Та часинками, попри се, на виду його з’являлася якась непевна посмішка, що не віщувала ніц доброго…

І ос, одного прегарного ранку, над шляхом визирнула хмара куряви, яка, повагом наближаючись і наближаючись, підступилася, аж ось, під самісінький Ґлупов.

– Ту-рý! Ту-рý! – виразно залунало з нутрощів таємничої хмари.

 

Нас кличе ріг:

"Пришвидшіть біг!"

Уб’ємо всіх!

 

Ґлуповці заціпеніли.

 

 

ВІДМИСЛИВИЙ МАНДРІВНИК

 

Тільки-но втрапили ґлуповці на огóвтання, як бригадирова легковажність заледве не накликала на них новóго лиха.

Фєрдищєнко надумався подорожувати.

Сей намір був надто дивний, бо ж у відані Фєрдищєнка бувся тільки міський вигін, що не вміщував у собі жадного скарбу ні на поверхні землі, ні в надрах отої. В різних його місцях, звісно, вивершувалися купи гною, проте вони, навіть у археологічному сенсі, нічого вартого уваги не становили. "Куди та з якою метою тут подорожувати?" Всі розсудливі люди ставили собі се запитання, але на розумну відповідь не спромоглися. Навіть бригадирова економка – й та вкрай знітилася, коли Фєрдіщєнко оголосив їй про свій намір.

– От, куди тебе тинятися несе? – говорила вона, – на першу купу натрапиш і загрузнеш! Облиш ти свої пустощі, Христа ради!

Та бригадир затявся. Він уявив собі, що зéло стане зеленіше й квіти розквітнуть веселіше, тільки-но він виїде на вигін. "Випогóдиться теплими дощами над левадами, прольють багатоводдям ріки, попливуть байдаки, збагатіє скотарство, з’являться шляхи сполучення", – белькотів він подýмки й оберігав свої голублéні покладáння дужче зіниці в оці. "Прóстим він був, – тлумачить літописець, – таким прóстим, що навіть після стількох бідувань простóсердю своєму не зрадив".

Живовидячки, у сім випадку він копіював свого патрона й благодійника, який теж був квапнúм до рóз’їздів (за коротким поцінуванням градоначальників, Фєрдіщєнка визначено так: колишній денщик князя Потьомкіна) й любив, щоб його всюди вшановували.

План викреслили замашистий. Спочатку податися в один куток вигону, потому, перетнувши його площину впоперек, наскочити в інший кінець; затим опинитися посерéдині, потім їхати навпростець, а далі вже куди очі ведуть. Повсюдно приймати привітання й одáрування.

– Пильнуйте! –казав він мужикам, – як тільки мене визúрите, то зараз у ряшки калатайте, а затим заходіться віншувати, начебто я нé зна звідки приїхав!

– Слухаємо, батечку Пьотр Пєтровіч!, – відказували прóвчені ґлуповці; але подумки міркували: "Господи! чого доброго, знову місто спалить!"

Виїхав він якраз у Миколин день, одразу ж після ранньої обідні, і вдома сказав, що нагóдиться не скоро. З ним був денщик Васілій Чєрноступ і два інвалідні солдати. Покрокував сей поїзд у правий куток пасовища, а з причини, що віддаль до нього просто під ноги кúдалася, то хоч як гаялися, а через півгодини доскóчили. Ґлуповці, чотириосібно, чекаючи на бригадира на сьому місці, закалатали у ряшки, ще й один тряс бубоном. А далі почали обдаровувати: піднесли тешку осéтрову сóлену, та севрюжку провісну середню, та шмат шинки. Виліз бригадир з брички та й став сперечатися, що обдарóвувань замало, "та й дарунки ті не справжні, а залежáні", й прислужують непоштивості до його ґонору. Тоді витягли ґлуповці ще й по пів-коповика, й бригадир удовольнився.

– Ну, тепер показуйте мені, старенькі, – промовив він ніжно, – які у вас є визначні пам’ятки?

Заходилися ходити туди й сюди по пасовиську, але ніц вартого уваги не знайшли, крім самітньої купи гною.

– Осе тóрік, як ми табором під час пожежі стояли, то тоді всякої худоби тут чимало було! – пояснив один із дідуганів.

– Добре б отут місто возвести! – мовив бригадир, – і назвати його Домнославом, на честь отієї стрільчихи, яку ви даремно тоді потурбували!

І потім додав:

– Ну, а в надрах землі як?

– Про се ми невíдомі, – відказували ґлуповці, – міркуємо, що всього багато має бути, одначе допитуватися страхаємося: коли б хтось не побачив та начальству не переказав!

– Боїтеся?! – всміхнувся бригадир.

Ув однé слово мовити, за півгодини, та й то без потреби, весь огляд закінчився. Бачить бригадир, що часу залишається багато (від’їзд з сього пункту планувався наступного дня), й зайшовся тужити та доймати й усовіщати ґлуповців, що нема у них ні мореплавства, ні судноплавства, ні гірничого та монетного промислів, ні шляхів сполучення, ні навіть статистика – нічого, чим би начальникове серце звеселити. А головне, нема діловитості.

– Вам треба було б кораблі заводити, кофій-цукор розвозити, – він сказав, – а ви що!

Перезирнулися старигані, бачать, що бригадир так начебто і доречне, а немовби й недоречно веде свою мову; потопталися на місці й дістали ще по пів рубля.

– На сьому дякую, – проказав бригадир, – а що про мореплавство вихопилося, за се перепрошую!

Виступив тутечки наперед один з громадян і, бажаючи прислужитися, сказав, що призапасена у нього за пазухою дерев’яного ґатунку гарматка маленька на коліщатках і гороху сушеного запасéць скромнéнький. Зрадів бригадир сій забаві невимовно, всівся у травичці й заходився з гармати пукати. Гарматкували довго, аж охляли, а до обіду все ще безмíр часý лишається.

– Ет, хай йому смерть! Тут і сонце ось наче нáвзад рачкує! – проказав бригадир, обурливо кидаючи погляд на небесне світило, яке поволеньки випливало до зеніту.

Та ось, одначе, сіли обідати, а що з відзнайомлéння з стрільчихою Домашкою бригадир почав заливати за комір, то й тут упився до огиди. Зайшовся говорити про непристойні речі й, тицяючи на "дерев’яного ґатунку гарматку", погрожував усіх своїх амфітріонів перепукати. Тоді за господарів заступився денщик, Васілій Чєрноступ, він хоч теж сп’янів, але не дуже.

– За пусту справу взявся! – зразу він обірвав бригадира, – якби не я, твій пристáвник, слова б тобі, облізлому, й не кавкнути, а не те щоб до отакенної гармати приторкнутися!

Плин часу між тим тягся у безнадійній млявості. Обідали-обідали, випивали-випивали, а сонце ніби не руш з неба. Вклалися спати. Спали-спали, весь хміль переспали, аж ось почали підводитися.

– А ніби сонце вже високо зійшло! – сказав бригадир, прокидаючись і плутаючи захід зі сходом.

Але помилка була настільки виявною, що навіть він усвідомив її. Послали котрогось із стариганів у Ґлупов по квас, гадаючи очікуванням скоротити час; але старигань обернувся на одній нозі й приніс на голові повен жбан, не розхлюпавши ні краплинки. Зразу пили квас, потім чай, потім горівку. Нарешті, трохи смеркло, засвітили каганця й освітили купу гною. Каганець кіптів, блимав і розточував сморід.

– Слава Богу! не вбачили, як і день проминув! – сказав бригадир і, загорнувшись у шинелю, вклався спати вдруге.

Наступного дня поїхали навпротилéж і, випало щастя, зустріли дорогою пастуха. Зайшлися його розпитувати, хто він такий і чого по пустках швендяє, й чи нема в сім вештанні чогось лихого. Пастух одразу знітився, але потім в усьому зізнався. Тоді його обшукали й знайшли хліба невеличку скибку та шматинку з онучі.

– Оповідай, яке лихе діло надумав? – допитував бригадир у запалі.

Але пастух на всі запитання відповідав мугиканням, тому, для продовження допиту, змусив мандрівників узяти його з собою, та й на такий манір дісталися іншого кутка вигону.

Тут теж у ряшки видзвонювали й дарами обдаровували, та час почав збігати швидше, бо допитували пастуха, і в нього грішним ділом з малої пукавки пукали. Ввечері знову засвітили каганець і начадили так, що у всіх поболіли голови.

Третього дня, відпустивши пастуха, рушили в середúнку, аж тутéчки очікували на бригадира вже справжні святкування. Слава про його подорожі росла не щоднини, а щогодини, а позаяк день випав празниковим, то ґлуповці зважилися вславити його чимось особливим. Вбравшись в найліпшу вдяганку, вони вишикувалися в каре й чекали на свого начальника. Калатали в ряшки, стрясали бубонами й навіть звучала одна скрипка. Осторонь парували казани, в яких мліла й смажилася така кількість поросят, гусей та іншого дрóбу, що аж попам зробилося заздро. Вперше бригадир втямив, що любов народна – се міць, що вміщує щось їстíвне. Він виліз з брички й просльозився.

Заплакали враз усі, заплакали і тому, що шкодували, й тому, що радісно. Особливе проливалася одна вікодавня бабця (подейкували, що вона онука позашлюбної доньки Марфи Посадніци).

– Про що ти, старенька, плачеш? – запитав бригадир, ніжно торсаючи її за плече.

– Йой ти наш батечко! як нам не плакати ось, годувальнику наш! вік ми свій усе отакéчки плачемо… все плачемо! – схлипувала у відповідь старенька.

Опівдні поставили столи й почали обідати; але бригадир не спромігся встерéгтися, що ще перед закускою перехилив три склянки очищеної. Очі його враз заскляніли й вклякли дивитися на одному місці. Опісля, споживши першу перемíну (був рідкий капусняк з солониною), він знову перехилив два гранчаки, й почав говорити, що йому треба бігти.

– Ет, куди тобі без рóзсуду бігти? – його втокмачували поважні ґлуповці, що сиділи обіруч.

– Світ за очі! – мугикав він, мабуть пригадуючи сі слова зі свого маршруту.

Після другої перемíни (було порося в сметані) йому зробилося зле; одначе він пересилив себе та з’їв ще гусака з капустою. Після сього йому перекривило рота.

Видно було, як смикнулася на його обличчі якась адміністративна жилка, дрижала-дрижала, й зненацька завмерла… Ґлуповці в збентеженні й перелякові посхоплювалися зі своїх місць.

Скінчилося…

Збігло славетне градоначальство, потьмарене в останні роки подвійним напоумлéнням ґлуповців. "Чи була у сих напоумленнях потреба?" – питає себе літописець і, на жаль, залишає се запитання без відповіді.

На якусь часинку ґлуповці принишкли в очікуванні. Вони боялися, щоб їх не завинúли в умисному обгодуванні бригадира й щоб знову не пролунало невідомо звідки: "турý-турý!"

 

Нумо, зразу!

Суньмо разом

Ворогíв душить!

 

На щастя, одначе, сього разу побоювання були безпідставні. Через тиждень прибув з губернії новий градоначальник і добірністю вжитих адміністративних заходів змусив забути всіх попередніх градоначальників, включно з Фєрдищєнком. То був Васіліск Сємьоновіч Бородавкін, з якого, власне, й розпочинається золотий вік Ґлупова. Страхú розвіялися, заврожаїлося поспіль, комети не з’являлись, а грошéй розвелося так багацько, що навіть кури їх не клювали… Бо се були асиґнації.

 

ВІЙНИ ЗА ПРОСВІТУ

 

Васіліск Семьоновіч Бородавкін, що посів місце Фєрдищєнка, уособлював разючу протилежність своєму попереднику. Наскільки останній був розбещений і крихкотілий, настільки ж перший вражав моторністю та якоюсь нечуваною адміністративною в’їдливістю, яка особливо енергійно виявлялася в питаннях, дотичних до виїденого яйця. Завжди застебнутий на всі ґудзики й тримаючи напоготові картуза та пальчáтка, він уособлював тип градоначальника, в якого ноги будь-коли готові бігти невíдь куди. Вдень він, як муха, шмигав по місту, назираючи, щоб люди зовнішньо бадьорúлися та веселилися; вночі – гасив пожежі, влаштовував несправжні тривоги та загалóм намагався заскочити зненацька.

Кричав він повсякчас, і кричав невпóдібне. "Стільки він уміщував у собі ґвалту, – каже з сього приводу літописець, – що від того багато ґлуповців і за себе, і за дітей навсякчас перелякалися". Свідчення знаменне та ще й підкріплене сьому ствердженням, що навпісля начальство примусилося надати ґлуповцям усілякі пільги, сáме "з їхнього перéляку". До їжі був охочим, але їв поквапливо і при сім нарікав. Навіть спав тільки одним оком, що дуже непокоїло його дружину, яка, проживши з ним у двадцятип’ятирічному шлюбі, не могла без тремтіння бачити його інше, невсипуще, банькувате й допитливо на неї звернене око. А коли не траплялося ніякої роботи, тобто не було потреби ні гасати, ні когось на чомусь заскочити (в житті найспритніших адміністраторів випадають такі важкі хвилини), то він або видавав закони, чи вибивав крок по кабінету, спостерігаючи за зайчиком на носаку чобота, чи відновлював у своїй пам’яті військові сигнали.

Було й ще одне дивацтво у Бородавкіна: він був писáкою. За десять років до прибуття в Ґлупов розпочав написання проекту "про вяще армії та морських сил по всьому лицю розповсюдження, аби через те повернення (sic) стародавній Візантії під захист російської держави сподіваним учинити", й повсякденно додавав до нього по рядку. Таким робом уклався доволі пухкий зшиток, що вміщував три тисячі шістсот п’ятдесят два рядки (два роки були високосні), на який він не без гордощів звертав увагу відвідувачів, зауважуючи:

– Ось, добродію мій, як далеко я наміри свої націлюю!

Загалóм, тогочасна політична мрійливість звабила багатьох, а тому й Бородавкін не уник спільного вíддиху часу. Частенько спостерігали ґлуповці, як він, сидячи на балконі градоначальникового дому, позирав звідти, з повними сліз очима на далеке мево візантійських твердинь. Візантійські та ґлуповські пасовиська так присусідилися, що візантійська худоба ледве не щоденно провокувала мішанúцю з ґлуповською, викликаючи неперервну колотнечу. Здавалося, тільки кинь заклик… І Бородавкін чекав на сей заклик, очікукав палко, в нетерплячці, що сягала майже прогнівлення.

– Сперше з Візантією впораємося, ось, – мріяв він, – а за сим, ось…

 

На Драву, Мораву, за ними… на Саву,

На тихий і синій Дунай…

 

– О-ось!!

Аби не замовчати всієї правди: потай, він навіть припас на ім’я відомого нашого географа, К. І. Арсєньєва, відверто дивну резолюцію: "Надається вашому благородію, – писав він, – на майбутні часи відому вам Візантію в усіх підручниках з географії атестувати отак: Константинополь, колишня Візантія, а нині губернське місто Єкатєріноґрад, стоїть на місці вúливу Чорного моря в стародавню Пропонтиду й під дланицю Російською державою придбаний 17… року, з поширенням на теє спільності скарбниць (спільність ся в тому полягає, що візантійські гроші в столичному місті Санкт-Петербурзі в обігу себе знайти повинні). Просторість міста сього, під кутом зору адміністрування, вимагає керування чотирма градоначальниками, котрі проміж себе перебувають у стані безугавної суперечки. Налагоджує торгівлю грецькими горіхами та володіє однією миловарнею й двома ґарбарнями". Та ба! дні збігали за днями, мрії Бородавкіна дріжджували, а заклику все не було. Проходили через Ґлупов війська піші, проходили війська кінні.

– Куди, лебедики? – розхвильовано питався Бородавкін у солдатиків.

Та солдатики в труби дмухали, пісень співали, носаками чобіт вилискували, куряву хмарою на вулицях здіймали, та все йшли, все йшли.

– Плавом суне солдат! – говорили ґлуповці, й вивиджувалося їм, що се люди якісь особливі, що вони самою природою створені на те, щоб ходити безупинно, ходити у всіх напрямах. Що вони сходять з якогось плаского підвищення на те, щоб лізти на інше пласке підвищення, переходять якимось мостом, щоб перейти слідом через інший. І ще міст, і ще пласке підвищення, і ще, і ще…

За сих крайнощів Бородавкін усвідомив, що часи політичних дій ще не настали і що йому слід обмежити свої завдання тільки так званими найнагальнішими потребами краю. У спискові сих необхідностей перше місце посідала, звісно, цивілізація, чи, як він сам тлумачив се слово, "наука про те, скíлькички кожному Російської Імперії геройському синові вітчизни бути непохитним у злиднях належить".

Сповнений сих фантомних мрій, він об’явився в Ґлупові й насамперед удався до суворого розгляду намірів та здійснень своїх попередників. Та коли він глянув на скрижалі, то так і зойкнув. Галереєю пропливли перед ним: і Клєментій, і Вєліканов, і Ламрвокакіс, і Баклан, і маркіз де Санґлот, і Фєрдищєнко, але що робили сі люди, про що вони думали, якої мети домагалися – ось саме сього й не можна було визначити ніяким робом. Здавалося, що всенькá ся вервечка – не що інше, як вúдиво вві сні, в якому мелькотять портрети без облич, в якому дзижчать якісь безплотні гáласи, схожі на віддалене репетувáння зап’янілого збіговúська… Ось виступила з мороку одна примара, бахнула: раз-раз!  – й щезла у безвісти; аж глянь, на місце її виступає вже інша примара, і теж бахкає як їй заманеться, та й зникає… "Сплюндрую!", "не стéрплю!" – долинає з усибіч, а що сплюндрую, кому начуватися – того втямити надсилу. Праглося б і відступитися, принишкнути в закýтті, та ні відступитися, ні принишкнути не випадає, тому що з будь-якого зáкутка лунає отеньке "сплюндрую!", яке жене втікача в інший закýття і там, своєю чергою, знову наздоганяє його. То було якесь дике заповзяття, позбавлене будь-якого сенсу, що вже й Бородавкін, попри особисту спритність, дещо невпевнився у його чеснотах. Самітньо тільки статський радник Двоєкуров набýтньо для себе вирізнявся з отóго строкатого збігвúська адміністраторів, виявляючи розум вишуканий і знаттєлюбний та загалом прохоплювався продовжувачем отого поступу, яким вивершився початок вісімнадцятого століття в Росії. Ось його, звісно, й узяв Бородавкін за взірець.

Двоєкуров здійснив дуже багато. Він забрукував вулиці: Дворянську та Велику, стяг залеглості, обороняв науки й клопотався про заснування в Ґлупові академії. Та головна заслуга полягала в тому, що він увів у вживання гірчицю та лавровий лист. Се останнє наполягання аж так вразило Бородавкіна, що він одразу набувся зухвалої думки повторити сей досвід стосовно прованської олії. Заходилися з’ясовувати, які заходи уживані були Двоєкуровим, аби доскочити успіху в зачинанні, та позаяк архівні справи, взвичаєно, згоріли (а чого доброго, й навмисно знищені), то довелося вдовольнятися словесними переказами й опóвідками.

– Багато у нас усілякої бучі лучáлося! – оповідали старожили, – й солдати шмагали, й по-прóстому батожúли… Багато хто навіть на Сибір через отсе діло подався!

– Отже, колотили? – питав Бородавкін.

– Та хто їх, бунти, карбує! У нас, добродію, щодо сього є така прикмета: трафиться батожíння – то вже й знаєш, що бунт!

З упóсліх розпитувань випливало, що Двоєкуров був чоловік настирливий і, якось навмисливши чогось скочити, доводив його до кінця. Застосовував він завжди велику ваговитість, тобто й приборкував, і розоряв на порох. Тому, незалежно від заходів загальних, він, протягом кількох років поспіль, безперервно й невтомно здійснював сепаратні наскоки на помешкання городян і приборкував кожного городянина по одинці. Загалом в усій минувшині Ґлупова вражає один факт: сьогодні змарнотратять ґлуповців і знищать їх усіх до одногó, а назавтра, дивишся, знову з’являться ґлуповці й навіть, за звичáєм, вийде наперед на збóрнях так званий "старий" (треба думати, "з молодих, та ранніх"). Яким чином вони наростали – то було таїною, проте сю таємницю гарнесенько осягнув Двоєкуров, й отому на різкú був щедрим. Як істинний адміністратор, він протиставляв два різновиди вúсіканки: батожіння без розгляду й батожіння з розглядом, і пишався тим, що першим у череді начальників запровадив батожіння з розглядом, натомість як усі попередники хлóстили як трафило, й часто навіть зовсім не тих, кого належало. Й справді, чинячи розважливо й послідовно, він досяг наслідків найблискучіших. Упродовж усенького його градоначальництва ґлуповці не тільки не всідалися до столування без гірчиці, а навіть обгосподарювáли у себе доволі просторі гірчичні плантації на вдоволення потреб зовнішньої торгівлі. "Й проквітло теє посéлище, ач як лілія біла, що в бéрезі, спроваджуючи сей гіркий продукт до найвіддаленіших місць держави Російської, та отримуючи навзáмін тóтого дорогоцінні метали й хутро".

Але 1770 року Двоєкуров помер, й двійко градоначальників, що трапилися після нього, не тільки не підтримали його перетворень, а навіть, тáкечки мовити, загúдили їх. І що над усе примітніше, ґлуповці повстали невдячними. Вони геть не журилися скасуванню начальницької цивілізації й ніби навіть раділи. Геть перестали вживати гірчицю, а плантації переорали, засадили капустою й засіяли горохом. Одне слово, сталося те, що завжди коїться, коли просвіта поспішáється до народів немовлячого віку й у громадянському сенсі незрілих. Навіть літописець не без іронії згадує про сю обставину: "Багато літ вивершував він (Двоєкуров) хитромудру сю споруду, а про те не здогадався, що мурує на піску". Та літописець, живовидячки, й на свій пай забуває, що у сім ось, власне, й полягає надмірна вигáдливість людських вчинків, щоб сьогодні одну споруду на "піску" мурувати, а взавтра, коли вона завалиться, заходжуватися нову споруду на тім самім "піску" вивершувати.

Таким побитом, виявилося, що Бородавкін приспів саме доречно, щоб урятувати конаючу цивілізацію. Жага мурувати на "піску" сягнула у нього майже нестями. Дні й ночі він усе видумував, що б його вибудувати, аби воно враз, після вивершення, загуркотілося й виповнило всесвіт курявою й сміттям. І так думав, і такечки, але справжнім штибом додуматися все-таки не міг. Нарешті, за браком оригінальних думок, зупинився на тому, що точнісінько попрямував слідами свого знаменитого попередника.

– Руки мені вполонені, – скрушно скаржився він ґлуповцям, – а то запізнали б ви у мене, де раки зúмують!

Аж ось доречно він довідався, що ґлуповці, через недогляд, геть занехаяли вживання гірчиці, а тому спершу обмежився тим, що оголосив се вживання обов’язковим; у покарання ж за непослух додав ще й прованську олію. І в той саме час вклав у серце своє: аж доти не складати зброї, доки в місті залишиться хоч один подивований.

Та ґлуповці теж були спóвна розуму. Енергії дії вони з великою винахідливістю протипоставили енергію бездіяльності.

– Що хочеш з нами роби! – говорили одні, – хочеш – на шматки край; хочеш – з кашею їж, а ми не згодні!

– З нас, брате, ніц візьмеш! – відказували інші, – ми не та решта, що тілом обросла! нас, брате, й уколупнути нíде!

І завзято при сім стояли навколішки.

Видиме діло, що коли сі дві енергії нагоджуються, то з сього завжди трапляється якась там цікавúнка. Нема бунту, та й покірливості справжньої нема. Є щось середнє, на приклади чóго ми надивилися за кріпосного права. Було, втрапить барині тарган у суп, прикличе вона кухаря й вúможе того таргана з’їсти. Візьме кухар таргана до рота, вдавано жує його, а ковтати не прокóвтне. Отак само було й з ґлуповцями: жували вони залюбки, а ковтати не проковтували.

– Зламаю я се завзяття! – казав Бородавкін і повагом, без поспіху, обмірковував свій план.

А ґлуповці стояли навколішки й чекали. Знали вони, що бунтують, але не стояти навколішки не могли. Господи, про що тільки вони не передумали за сей час! Думають: почнуть вони тепер їсти гірчицю, – то коли б на майбутнє ще якоїсь де не є гидоти їсти не примусили; не почнуть – коли б канчуків не довелося зазнати. Здавалося, що коліна за сих обставин  представникують середній шлях, який може заспокоїти і ту, й іншу сторони.

І враз засурмила сурма, й улупив барабан. Бородавкін, застебнутий на всі ґудзики й переповнений відвагою, виїхав на білому коні. За ним посувався гарматний та рушничний обладунок. Ґлуповці думали, що градоначальник їде підкоряти Візантію, а вийшло, що він умислив підкорити їх самих…

Отак починалася низка знаменних подій, яку описує літописець під загальним нáзвиськом "воєн за просвіту".

 

Першу війну "за просвіту", як вже оповідáно вище, призвела гірчиця, й почалася 1780 року, тобто замалим не вслід за прибуттям Бородавкіна до Ґлупова.

Попри се Бородавкін одразу бабахкати не наважився; він був надмірний педант, щоб скотитися до такої відвертої адміністративної помилки. Він заходився діяти поволі, та з сією метою запобіжно скликав ґлуповців і почав їх заманювати. У промові, виголошеній з сього приводу, він досить детально розвинув перед міщанами питання про підмóги загалом, і про гірчицю, як про підмогу, в подробицях; але чи то через те, що в словах його було більше особистої віри в справедливість обстоюваної справи, від істинної переконливості, а чи через те, що він, за вдачею своєю, не говорив, а кричав, – хай як там було, наслідок його умовлянь був отой, що ґлуповці перелякалися й удруге всією громадою бехнули навколішки.

"Було чого злякатися ґлуповцям, – каже з сього приводу літописець, – стоїть перед ними людина на зріст невисока, зовні не показна, слів не говорить, а тільки кричмá кричить".

- Зрозуміли, старенькі? – звернувся він до ошелешених міщан.

Тóвписько низько вклонялося й німувало. Природньо, се його лютіше роздрочило.

– Що я… на смерть, чи що, вас веду… ммеррзотники!

Тільки-но знову з його вуст грúмнуло, як ґлуповці навально посхоплювалися з колін та порозбігалися усибіч.

– Сплюндрую! – закричав він їм навздóгін.

Усенький той день Бородавкін журився. Мовчки походжав він залями градоначальникового дому й тільки виґульком тихо вимовляв: "Погáнці!"

Над усе непокоїла його Стрєлєцка слобода, яка й за попередників його вирізнялася найнепереборнішою впертістю. Стрільці сягнули в енергії бездіяльності майже до витонченості. Вони не тільки на запрóсини Бородавкіна не з’являлися на схóдини, але, забачивши його наближення, кудись зникали, гейби крізь землю провалювалися. Не було кóго переконувати, ні когó про щось спитати не було. Учувалося, що хтось десь тремтить, але де тремтить і як тремтить – розшукати неможливо.

Тим часом не могло бути сумніву, що в Стрєлєцкій слободі переховується джерело всіх нещасть. Найлихіші чутки доходили до Бородавкіна про се крамольницьке кубло. З’явився проповідник, який переінакшував прізвище "Бородавкін" на цифри й доводив, що коли опустити літеру р, то вийде 666, тобто князь пíтьмища. Поширювалися з рук у руки полемічні твори, в яких утовкмачувалося, що гірчиця – се бадилля, яке виросло з тіла дівúч-розпусниці, прозваною за свою розпусту гіркóю, – від того так-такечки й узялася на світі "гірчиця". Навіть складено було вірші, в яких автор діставався до градоначальникової матерúзни й вельми незугарне відгукувався про її поведінку. Прислухаючись до тих піснеспівів та перéсудів, стрільці сягали ледве не стану розкошів. Ухопившись попідруч, вони тинялися плетеницею надворі та, щоби навіки витурити з середовища свого дух знічення, у всеньке горло горлали.

Бородавкін відчував, як серце його, крапля за краплею, переповнюється смутком. Він не їв, не пив, а тільки проказував гидкослів’я, ніби живлячи ним свою бадьорість. Думка про гірчицю здавалася такою простою та просвітленою, що неприхильність до неї не можна було витлумачити нічим іншим, окрім зловмисності. Розуміння се робилося тим нестерпнíшим, чим значніших мусив докладати Бородавкін зусиль, щоб угамовувати рвучкість пломенистої натури своєї.

– Руки мені вполонено! – повторював він, задумливо покусуючи темного вуса свого, – а то б я вам показав, де раки зúмують!

Та він не без підстав міркував, що природнім виходом усякої колізії є все-таки батожіння й се розуміння підживлювало його. В очікуванні на сей вихід він займався справами й писав нишком статут "про неутруднювання градоначальників законами". Першим та однісіньким параґрафом сього статуту проголошувалося таке: "Якщо відчуваєш, що закон чинить тобі перепону, то, скинувши його зі столу, поклади під себе. Й отоді се все, зробившись невидимим, кріпко тебе в дії полегшить".

Одначе поки статут ухвалено ще не було, тому, випливало, від обмежень ухилитися не випадало. Через місяць Бородавкін знову скликав городян і знову закричав. Та тільки-но встиг він вимовити два перших складú свого привітання ("про ті, не осоромлячись, промовчу", – прохоплюється літописець), як ґлуповці знову розпорóшилися, не встигши навіть вклякти навколішки. Отоді тільки Бородавкін наважився надати руху справжній цивілізації.

Рано-ранесенько посунувся він у похід й надав справі такого вигляду, ніби здійснює рядовий військовий променад. Ранок видався ясний, свіжий, трішки морозяний (діло трапилося в середині вересня). Сонце зайчикувало на касках і рушницях солдатів; дахи будинків і вулиці серпанкувала легка приморозь; скрізь топилися печі, й крізь вікна всякого дому проглядалося веселе полум’я.

Хоча Стрєлєцка слобода й була головною метою походу, проте Бородавкін вдався до хитрощів. Він не пішов ні навпрошки, ні праворуч, ні ліворуч, а заходився маневрувати. Ґлуповці повискакували з домівок на вулицю й гучними заохоченнями схвалювали еволюції вправного вождя.

– Слава тобі, Господи! здається, забув за гірчицю! – говорили вони, скидаючи шапкú й побожно хрестячись до дзвіниці.

А Бородавкін усе маневрував та маневрував й дообíддя дістався до слободи Нєґодніци, де зупинився на привал. Тут усім учасникам походу роздали по чарці горівки й наказали співати пісень, а в надвечір’я вполонили одну міщанську дíвицю, яка відійшла надто далеко від воріт своєї домівки.

Наступного дня, прокинувшись рано, заходилися вишукувати "язика". Робили се все серйозно, не кліпнувши. Привели якогось там єврея й хотіли спочатку повісити його, але потім згадали, що він зовсім не на се вимагався, й вибачили. Єврей, поклавши руку під стегно, свідчив, що треба йти спершу вбік слободи Навозної, та опісля кружляти полем аж доти, як не виґулькне урочище, прозване "Дунькіною щілиною". А відтіля вже, проминувши три вúверти, йти куди очі дивляться.

Так Бородавкін і зробив. Та не встигли люди пройти й чверті верстви, як відчули, що заблудили. Ні землі, ні води, ні неба – ніц не проглядало. Закликав Бородавкін до себе зрáдливого жúда, щоб повісити, та за ним уже й слід прочах (згодом з’ясувалося, що він утік до Пєтєрбурґа, де на сей час приспівся отримати концесію на залізницю). Блудилися таким робом серед білого дня протягом значного вíдтинку часу, аж поробилося людям ніби потьмарення, тому що Навозна слобода стояла вжúву в усіх перед очима, а ніхто її не бачив. Насамкінець зійшли на землю справжні сутінки, й хтось крикнув: грабують! Закричав якийсь там солдатик перебравши, а люди знітилися й, міркуючи, що йдуть стрільці, зайшлися битися. Билися кріпко всеньку ніч, билися не зíрко, а навмання. Багатьох тут було зранено, багато й убієнних. Тільки коли вже геть розвидніло, побачили, що б’ються свої зі своїми ж і що непорóзуміле дійство коїться майже під тинами Навозної слободи. Ухвалили: убієнних поховавши, закласти на місці битви монумент, а самúй день, якого вона відбувалася, вшанувати найменням "сліпорода" й на згадку про него узаконити щорічне празникування з свúстовикаблучувáнням.

Третього дня зупинилися на привал у слободі Навозній; але тут, навчéні досвідом, уже вимагали заручників. Опісля, переловивши людських курей, влаштували поминки по забитих. Дивною видалася слобожанам ся остання обставина, що ось чоловік грається грайливо, а тим часом і курей ловить; та позаяк Бородавкін таємниці своєї не розголошував, то подумали, що так вимагається "за грою", та й заспокоїлися.

Але коли Бородавкін, після поминальної молитви, наказав солдатикам витолочити прилегле до слободи озиме поле, тоді люди трохи задумалися.

– Аж уже, братове, навсправжкú така гра є? – говорили вони проміж себе, але так тихо, що навіть Бородавкін, пильно стежачи за націленістю думóк, і той нічого не розчув.

Четвертого дня, ще й на світ не визóрілося, подалися до "Дунькіної щілини", уперелячуючись запізнитися, бо перехід випадав тривалий і виснажливий. Довго йшли, і дорогою безугавно запитували у заручників: скоро там? Величéньким було всезагальне подивування, коли зненацька, серед чистого поля, аманати викрикнули: отутéчки! І було, власне, з чого подивуватися: виднокóло не було жодної ознаки селища; далеко-далеко простяглася гола місцинá й тільки вдалич заглиблювалося глибоке провалля, в яке, за передáннями, скотилася свого часу пушкарська дівуля Дунька, яка поспішала, в нетверезому стані, на полюбовну здибáнку.

– Де ж слобода? – запитував Бородавкін аманатів.

– Нема тут слободи! – відказували аманати, – була слобода, повсюдно раніше слóбоди бýли, та солдати все винищили!

Але словам сим не повірили, й ухвалили: батожúти аманатів до часу, аж поки не покажуть, де слобода. Та й дивáсія! що більше батожили, тим хирлявішою поставала впевненість натрапити на омріяну слободу. Се було настільки неочікуваним, що Бородавкін пошматував на собі мундир і, звівши правицю до небес, насварився пальчиком і мовив:

– Я вас!

Світлана Листюк 02 Ноября 2009 14:00
А де закинчення? Чи ще в роботі?

Samarytyanyn 15 Сентября 2009 13:14
Переводчик предлагает изучать Салтыкова на украинском? Хохлы опупели!

Свєтлов Ігор 29 Августа 2009 18:37
Прекрасно! Коли буде книжка?

Вероніка 17 Июля 2009 14:40
Забула додати - супер дизайн!

Вероніка 17 Июля 2009 14:39
Порівняла окремі місця з оригіналом. Значно багатше й соковитіше. А може тому, що українська - рідна? Проте, гадаю, не для росіян це робилося, які не тільки українською, а й Салтикова не читатимуть.

Masha 01 Июля 2009 15:39
І знову (Далі буде)? Схоже на довгобуд чи черговий "развод". Це хобі чи за баблосики?

Имя
Будь ласка введіть Ім'я
Сообщение
Сообщения не должны содержать ссылки на сайты
Проверочный код
Будь ласка введіть код
© 2009-2017 Глупов.net Все права защищены
Designed KinoPost. Разработка сайта: VIS-A-VIS